Є такий соціальний тренд — no contact.Про нього багато говорять в US, але в нас поки немає такого розголосу (хоча впевнена, що це явище теж присутнє).No contact — це свідома відмова людини від спілкування з кимось із рідних чи друзів через якісь обставини. Як правило, це травматичний досвід у минулому, який іншою стороною не визнається. Або інша сторона (назвемо її кривдник) навіть після вибачення продовжує поводити себе так, як і раніше (словесно ображати, нехтувати, маніпулювати, знецінювати, вічно бути в позиції жертви якій всі винні etc).Вперше подкаст на цю тему я побачила у Опри Вінфрі, і ця дискусія викликала шалений резонанс в американському суспільстві.Люди люблять ділити все на "чорне" та "біле" - ця тема не стала винятком.Одна сторона повністю підтримала дорослих дітей, які через безпеку про себе вирішили не спілкуватися з батьками (там справа йшла саме про батьків).Інші підкреслили, що батькі — це найцінніше, що у нас є, і яким треба бути невдячним, щоб не говорити з ними.За статистино 27% американців притримуються no contact з важливими для них людьми. Цифра вражає. Але що на рівні глибше? Чому ми накидуємось на людей, які вирішили перестати спілкуватись і не заглиблюємось в причини "а що не так з іншою стороною?" Може відмова від спілкування — це єдина (по суті крайня) опція для тих, хто вже втомився обпікатися об травму?Якщо ця тема вам відгукується - принесла вам свіже інтерв'ю Jay Shetty з доктором Ramani,яка спеціалізується на темі no contact (в неї, до речі, є книга про No contact).Ключова думка з цього інтерв'ю для мене:
"Люди часто обирають знайомий біль замість болю незнайомого"
Легше продовжити травмуватися об людину, яка роками морально чи фізично робить тобі боляче, ніж перестати спілкуватися з нею, і зустрітися з нерозумінням сім'ї та винести цей тягар свого рішення. Тобто, зустрітися з болем прийнятого рішення і його інтерпретації суспільством.
“Вибір” Едіт Єва Еґер🥀Що вам сказати, дорогі підписники. Ця книга — глиба саморефлексії та гімн бажанню жити. Ніби сповідь прочитала. Стільки нотаток у e-book я давно не робила!🧐16 років. Саме стільки було Едіт, коли її разом із сім'єю привезли до Аушвіцу. Батьків забрали одразу. Їй і сестрі вдалося вижити.Але ця книга не про жах концтабору. Вона про те, що відбувається після. Коли тіло вільне, а розум — ні.Едіт стала психотерапевткою і десятиліттями допомагала іншим вийти з власних внутрішніх в'язниць. У книзі вона переплітає свою історію з історіями пацієнтів — і це дуже сильний прийом. Бо виявляється, що травма не обирає: вона однаково живе і в тих, хто пережив Голокост, і в тих, хто виріс у зовні благополучній сім'ї.Головна ідея, яку Едіт несе через усе своє 98-річне життя: ніхто не може відібрати у тебе те, що відбувається всередині. Обставини — так. Але вибір — ніколи.До речі, Едіт Єва Еґер пішла з життя лише нещодавно — 27 квітня 2026 року у віці 98 років. Ось вам її фото для натхнення і мотивації ЖИТИ🤍#книжкові_рецензії
“Заборонене кохання” Халіт Зія Ушаклігіл💔Якщо вам сподобалась «Мадам Боварі» Флобера, але хотілося б перенести цю історію до Османської імперії кінця XIX століття — ця книга для вас.“Заборонене кохання — один із найвідоміших турецьких романів, який і сьогодні входить до шкільної програми в Туреччині. А серіал, знятий за мотивама книги, турки люблять переглядати щороку в 25 раз.Про що книга?Молодий, красивий і забезпечений Аднан-бей одружується з юною Біхтер. Здавалося б, це початок щасливої історії. Але дуже швидко стає зрозуміло, що справжня драма лише починається. Нудьга, нездійснені очікування, пристрасть і бажання жити «не так, як треба» запускають ланцюг подій, який неможливо зупинити.Мене вразило, наскільки сучасною відчувається ця книга. Попри інший час і культуру, герої стикаються з дуже знайомими речами: пошуком кохання, внутрішньою порожнечею, залежністю від чужої думки та спробами заповнити емоційну нестачу пристрастю.Особливо цікаво було зазирнути в побут османської еліти того часу. За розкішними будинками на березі Босфору ховаються ті самі людські слабкості, що й у романах європейських класиків.Проте для мене це не історія забороненого кохання. Це роман про наслідки виборів, які спочатку здаються дрібницею. Якби я не намагалася — так і не відчула співчуття чи симпатії до когось із героїв. Можливо, я стала занадто логічна або перечитала романів😏Для мене 9/10. Проте саме так я і уявляю літнє читання: турецькі пристрасті за чашкою кави у себе на балконі☕️🔥#книжкові_рецензії
Польська письменниця і нобелівська лауреатка Ольга Токарчук відвідала “Книжковий Арсенал” у Києві і навіть взяла участь в літературній дискусії. Я у Києві не була, але запис дивилася, тому хочу трохи пофілософствувати після перегляду🤔Ольгу я люблю перше за все за її роман “Веди свій плуг понад кістками мертвих” (тут писала про свої враження від книжки). Інший важливий для мене момент — я тепер живу з нею в одному воєвудстві😀 Ольга Токарчук мешкає недалеко від Вроцлаві і про себе часто говорить, як про “людину пограниччя”.З її слів: пограниччя — це завжди про щось глибше, більше за центр. А в контексті мапи Європи за останні років 200 все дуууже часто змінювалося. І от ті, хто живе на кордоні з іншими країнами/культурами/мовами — часто вміщують в себе більше. Ольга Токарчук живе на кордоні з Чехією, на території сучасної Польщі, яка раніше була територією Німеччини. Про себе Токарчук говорить не “я полька”, а “я громадянка Польщі”, бо очевидна генетична і культурна мішанка робить її чимось більшим, ніж полькою за паспортом.Для мене це класна рефлексія, адже я сама відчуваю цю мішанку в собі. Я родом з Херсонщини, з селища, де історично дуже багато кримських татар. Я ніколи не відчувала цієї “інакшості”, бо в контексті мого селища це так не сприймалося. Українська, російська і місцями кримськотатарська переплелися там. Додайте до цього релігійні відмінності. Плюс — міста близькі до моря завжди вносять толерантність і різноманіття до інакшості (в моєму випадку Азовського моря).А ще я минулого року зробила ДНК тест на етнічну приналежність і стільки всього там знайшла, що язик не повернеться назвати себе “чистокровною” українкою😄Більш того, мені здається, більшість із нас — “люди пограниччя” — де б ви не мешкали. І можливо ця різноманітність культур дозволяє нам бачити світ не чорно-білим. Змушує ставити питання. Не вдовольнятися простими відповідями на складні питання.Коротше, дуже цікава розмова - раджу послухати/подивитися.
Любі книголюби🤍Я обрала 2 книжки, які мені самій цікаво розкрити та зрозуміти на книжковому клубі:1️⃣“Ідеальний шлюб” Женеви Роуз 2️⃣“Похований велетень” Кадзуо ІшіґуроДавайте оберемо — яку книгу читаємо?🔥Важливо: голосуйте, якщо ви плануєте брати участь в книжковому обговоренніНагадую умови:☕️ Всі деталі по зустрічі + версію електронної книги для читання я вишлю заздалегідь.☕️Вартість участі: 200 грн☕️Всі, хто планує бути на зустрічі — напишіть мені, будь ласка, в особисті @Ksu_Cherniaieva📌Опис📌"Ідеальний шлюб" Женеви Роуз Сара — успішна адвокатка-партнерка, Адам — письменник, чия кар'єра зупинилась. Поки Сара занурена в роботу, чоловік заводить роман із Келлі Саммерс у їхньому заміському будинку. Одного ранку Келлі знаходять там убитою, а Адама — під арештом. Тепер Сара мусить захищати власного чоловіка, підозрюваного у вбивстві коханки."Похований велетень" Кадзуо Ішіґуро Напівміфічна Британія раннього Середньовіччя. Роман повільно й невідворотно ставить питання, на які нелегко відповісти: що краще — пам'ять чи забуття, примирення чи помста, правда чи спасенна ілюзія? Відповідати доведеться самому читачеві — і відповіді не будуть простими.
«Довіра» Ернан Діаз 💰Цю книгу ми читали на нещодавньому книжковому клубі, і я досі ловлю себе на тому, що подумки до неї повертаюся.«Довіра» отримала Пулітцерівську премію з художньої літератури у 2023 році, і тепер я чудово розумію чому.На перший погляд це історія про надзвичайно багатого фінансиста та його загадкову дружину на тлі Нью-Йорка початку ХХ століття. Такий собі вайб "Великого Гетсбі"🍷Але дуже швидко книга перетворюється на інтелектуальну гру з читачем.Кому належить правда? Тому, хто розповідає історію? Тому, хто має владу? Тому, хто залишив після себе документи? Чи тому, хто так і не отримав права голосу?Найбільше мене вразила сама структура книги. Ернан Діаз показує одну й ту саму історію з різних ракурсів, і кожен новий розділ змушує сумніватися в усьому, що ти щойно вважав правдою. Тобто, в книзі є чотири книги🙍♀Окреме задоволення — атмосфера старих грошей, біржових спекуляцій, розкоші та закритих дверей, за якими вирішуються долі людей. Але для мене ця книга була не стільки про фінанси, скільки про пам'ять, владу і те, хто врешті-решт пише історію.Не можу сказати, що це легке читання на вечір👩 Але якщо вам подобаються книги, які поважають інтелект читача і залишають після себе багато запитань для роздумів — дуже рекомендую.#книжкові_рецензії
“Подорожі душі” Майкл Ньютон🪬На вихідних дочитала цю нашумівшу книгу і досі від неї відходжу. Після прочитання лишилося лише тихе “вау” і бажання з кимось це обговорити. Про що книга? Майкл Ньютон — всесвітньо відомий психотерапевт і гіпнотерапевт. Одного разу під час регресивного гіпнозу з одним із пацієнтів він зміг дійти трохи глибше ніж зазвичай. Так він відкрив пам’ять душі (або душ?) і в подальшому спеціалізувався на сесіях, що присвячені вивченню душі. А саме — її історії та подорожі після людського життя.Цікавий факт: я неймовірну кількість разів чула ті самі аргументи щодо ролі душі, призначення та вибору оточення заздалегідь від інших спеціалістів. Я займалася з психотерапевтами, гіпнотерапевтом і різніми практиками, які апелювали до речей, які я не завжди розуміла. Після прочитання “Подорожі душі” все трохи стало на свої місця — стало зрозуміло, що всі ці аргументи базувалися саме на цій книзі.Якщо ви скептик/ атеїст/(впишіть своє) є велика вірогідність, що книга вам не зайде. Якщо відкриті до нових знань — дуже сильно рекомендую читати повільно та вдумливо.В українському перекладі вона є (проте чула, що неякісний переклад — але це не точно). Anyway, всі шляхи відкриті тим, хто дійсно хоче прочитати.Для мене це 100 з 10.#книжкові_рецензії
Рефлексую після роману “Дім тиші” Орхана Памука.По-перше, чому його так мало перекладено на українську? Дуже вірю, що з часом це виправиться і він стане більш відомим українському читачу.По-друге, я зрозуміла, в чому секрет його популярності (мені так здається).Орхан Памук сьогодні — об’єктивно найпопулярніших письменник сучасної Туреччини. Принаймні, за межами Туреччини — це письменник №1 (як в Україні Забужко чи Жадан).Його книги перекладені більш ніж 50(!) мов. По одній з них Netflix цього року зняв серіал. Я неодноразово дивилась його англомовні інтерв’ю як лауреата Нобелівської премії по літературі та професора Колумбійського університету.То в чому секрет?Моя думка: Памук любить Туреччину і тому справедливо критикує дії своєї влади. Я би сказала — саме тому він критикує все, що виходить за межі моралі. Людської моралі. І до біса патріотизм, якщо це не патріотизм.Хто придумав, що якщо ти справжній турок/українець/whoever, то твоя публічна думка має бути стерильна і “правильна”? Памук заробив кримінальну справу (вже за правління Ердогана, of course), що вщент розніс масове мовчання турецького керівництва щодо геноциду вірмен і греків у Туреччині. Так, він турок — але він пішов проти влади.Ще йому дісталося ща те, що він “образив” Ататюрка та турецький прапор у своєму романі “Чумні ночі”. Трохи “відійшов від методички”, бо на думку сучасної турецької влади “не мав права думати по-своєму”.У своїх романах Памук часто піднімає болючі питання для своїх співвітчизників: націоналістичні ідеї, боротьбу правих і лівих, традиційність проти європеїзації. Йому соромно за меншовартість турків перед європейцями та американцями. Йому соромно за відсталість турецької культури та науки через панівні релігійні настрої (які врешті і спричинили розпад Османської імперії).Чи робить ця критика його поганим турком?Ні. Любов (до країни й загалом) — це коли ти не боїшся чесно висловити думку. Бо маєш на це право. Це не сліпе прийняття і обожнювання. Це гігантська величезна прив’язка до місця де ти виріс. І водночас — критичне мислення як громадянина.Кожен в його книгах знайде своє. Мені врешті дуже співзвучна позиція автора.
На вулиці стає все тепліше, і хочеться читати щось легке та безтурботне… місцями трохи сумне і глибоке🙎♂️Зібрала добірку книжок, які ідеально пасують до травневого читання.☕️ “Мої дивні думки” Орхана Памука — історія турка Девлюта, чиє життя змінюється на фоні змін у Стамбулі. Фактично головний герой книги — це і є Стамбул. Він старається йти в ногу з часом, але залишається відданим традиціям і образу життя, який ніяк не співвідноситься з сучасним ритмом.☕️ “Оля” Ольги Саліпи — історія талановитої дівчини із невеликого містечка у 19 столітті. Переплетіння жіночого досвіду, мужності, травм, дружби і любові. У свій час я взяла цю книзу з собою на відпочинок біля моря, і вона досі пов’язується в мене з теплим вітром і безкраїм морем на горизонті.☕️ “Гаряче молоко” Дебори Леві — драматичні стосунки дорослої дочки та її хворої матері, які приїздять на лікування на південь Іспанії. Окрім співзалежності, яку автор яскраво підкреслює, цей роман також про пошук кохання, пристрасть, розуміння власного я і фінального здобуття незалежності.#що_читати
У мене тут ранкова кава по-татарськи і книжка, яку почала вчора — “Це почалося не з тебе” Марка ВоліннаЯ лише на початку, але думки автора багато в чому сходяться з моїми: ми продовжуємо проживати травми батьків і прабатьків. Навіть ті травми, про які ніколи не чули. Це неймовірно, проте діти та онуки “довирішують” складні сімейні історії родини.Елізабет Шенбек в книзі “Старший, середній, молодший” дуже влучно сказала:Сімейні таємниці нікому ще не приносили користі – всім, хто має до них відношення, від них лише шкода.
Наші рідні хотіли нас захистити, коли не розповідали про передчасні смерті у сім’ї, ганебні випадки, хвороби чи замовчені аборти. Річ не в тім, що ми в праві судити (думаю, ні).Річ у тім, щоб знати про це. Адже все це — ми. Фактично, коли наша бабуся тільки народилася в її організмі вже були яйцеклітини. Отже, там вже була наша мама і ми самі. Отже — і ми все це проживали.Є стара психотерапевтична приказка на випадок родових сценаріїв (і не тільки):Зло впізнано, зло названо, зло не має сили Тільки так. Часто все порушується ще до початку цього ланцюгу: ми навіть не знаємо про існування зла.Читаю далі, розкажу пізніше про свої враження.
TGLIST.COM.UA
