Вчора був якийсь фантастичний день... Все розпочалось з того, що я збиралась на відкриття дуже натхненного місця — тиру, який вчора офіційно відкрили.Ідучи вулицею, почула своє ім'я і зупинилась, аби зрозуміти, хто мене кличе. Це була Ісабель Меркулова, чудова акторка театру Лесі, з голосом якої я познайомилась під час вистав, адаптованих для незрячих. Це була дуже коротка зустріч, але гарна нагода познайомитися ближче. Рада була бачити! Несподіване — воно завжди прекрасне.Опісля — наша файна львівська маршрутка, і от я вже там... Це стрільбище, яке створили Іван та Лариса. Вони — моя безмежна любов; люди, які довкола себе збирають такииих людей! Це було не просто відкриття: наче велика родина зібралась. Стільки знайомих я точно не очікувала зустріти. Мої найкращі, дякую за той затишок, котрий вчора панував у вашому (і нашому) місці натхнення. 🏹Вітаю з відкриттям! Хай цей простір несе багато щасливих моментів. Люблю.Ввечері вирішили з Басьою зайти в наш улюблений заклад. Захотілося бабл-ті, а з яким смаком, як гадаєте? 🧋Там моя улюблена бариста Іринка створила смачнющі напої. Було багато гарних слів та обіймів. Дякую, Іро, мені завжди хочеться до вас повертатись, бо тут робота робиться з любов'ю.От так іноді випадкові зустрічі, люди та ситуації можуть дарувати так багато тепла. А ту любов можна відчувати і віддавати у дуже різний спосіб.Дякую всім, хто зараз поруч, мені це дуже важливо. ❤️А які схожі миті згадуються вам?
Все починається з «привіт»...Так почалася і моя історія з Юрком Костишином Кіт Характерник — художником, фотографом, письменником...Це розпочалося 11 травня 2024 року. Я, 15-річна дівчина, прочитавши у письменницьких колах про Кота Характерника, охоче натискаю кнопку «додати до друзів». Не очікуючи взаємності, продовжую слідкувати за сторінкою воїна, який і на фронті встигає творити. Згодом Юрко приймає мій запит, читає мої вірші, підтримує, навіть не знаючи, хто я така.Щось мене наче притягує, і я пишу Котові в особисті. Спілкуємось про вірші, про життя. Прошу допомоги у написанні вірша про війну, та Юрко відповідає: «Кіт, Сонечко, привіт. Чомусь не можу нічого з себе добути, вичавлюю тільки сльози, рима зовсім ніяка не йде. Ти на мене такі надії покладала, а я тебе так підводжу. Вибач, сонце. Справді. Щось всередині все перевертається. Я тебе хочу обійняти. Ти дуже добра, справді».Серце стискається, коли читаю ці слова... Сумую за вами, Коте...Наше листування недовге, але таке щире, справжнє, тепле. Тільки Юрко вмів казати «сонце» так, щоб ти повірила в те, що справді ним є. А ще він дякував за те, що я є, і сумував з приводу смерті моєї бабусі. А ще казав: «Ти просто будь і живи». Розповідав, що з нового року вийде книжка, бажав добраніч, записував мені фронтових пташок... Він просто був, і цього було більш ніж достатньо...Юрку, я вас люблю... Я дякую вам за всю ту турботу і любов, які ви дарували. За ваші «сонце» і «обіймаю»... Я вкотре дякую, що тоді, 11 травня, все ж написала і мала змогу знати вас, любий Коте...Я не хочу згадувати про війну, бо саме та клята забрала Юрка у нас 15 грудня 2025 року. Але він був і мужнім воїном — завдячуючи йому, ми маємо можливість ходити по своїй землі, сіяти квіти, просто бути...Я все-таки дописала вірш, який почала писати тоді. Та біль у тому, що, ще не знаючи, що Юрко вже не з нами, я так радо писала, аби потім показати рядки йому... Не змогла, не показала...Але я знаю: якби він побачив цей вірш, одним із його слів було б — «сонце»...ПолонВ ту ніч летіли зорі, як снаряди,Над нами працював ворожий дрон…Лежу, мовчу, чекаю тампонади,Натомість чую зброї баритон...Гуділи каби, кричали мирні душі,І рвалось тіло з болем на шматки...А я згадав в садку ошатну грушу,Що посадив, як не було війни...Побачив спалах — знову — ні... не треба! —Лежу в багнюці тихо, ледь живий...Суцільний порох, темне-темне небоТа смак війни — залізний і гіркий...Почулись кроки... Думав, порятунок,Проте це був нещадний окупант.Тоді згадав свій перший поцілунок...Жорстокий голос, поштовх: — Ей, сержант! —Цинічний сміх... Забув тоді про волю:Полон, катівні, меркантильний біль.Я у цивільному обід не солю,А там на рани щедро сиплють сіль...Полон лишився шрамами на тілі,Та я вернувся, витримати зміг.Тут дерево моє, тут груші стиглі,Тут найсвітліші зорі, щирий сміх...Там досі є і ті, хто не вернулись,Їм солять не обід, а днища ран...Суди небесні спрагло розімкнулись:Чортів у пекло, світлим — шквал пошан…©️ Аґнєшка Мокшицька
Нещодавно дочитала книгу «P. S. Я навчу тебе знову...» авторки Ксани Рейлі. Прочитане спонукало мене до рефлексії.Коли людина зазнає втрати, сам на сам вчиться боротися з нею — проходить багато етапів прийняття. Спочатку здається, що хтось дуже тупо пожартував, потім реальність починає тебе витягати з твого світу і, зрештою, починаєш усвідомлювати — нема! А далі... А далі ти вчишся жити зі своєю втратою. Вона стає твоєю шкірою, твоїм макіяжем, тремтливими руками, поламаним голосом, зміненими звичками, твоїм тілом; керує мріями, невдало залазить під ковдру, коли думав, що сховався... Вона шкребе в носі, ллється тишею, виринає спогадами, тече сіллю... Втрата стає тобою, а ти стаєш нею... Так, гучна фраза про те, що «життя продовжується», стає дійсністю, та питання лиш у тому, як продовжується, з ким, і ким згодом стає та минула людина — ти...Втрата стає клеймом, цікавим фактом про тебе, причиною любити тебе сильніше або ж відпустити... Тобою захоплюються, бо ж ти досі сильний і сміливий, тримаєшся, розвиваєшся, живеш... Втрата — це твій кінець і новий початок, те, що ти нестимеш далі...Втрата вчить любити набагато сильніше, цінувати простіше, вдихати людей глибше, торкатись довше, обіймати якомога дужче. Вона створює бар'єр, змушує боятися надто близько тримати найцінніших, але я обираю любити — і тих, хто є, і тих, кого нема. Бо ти, втрато, вже до біса багато забрала, і хай тобі грець, я не дам тобі забрати ще більше, бо вже надто близько знайома з тобою...Часто, не маючи втрати, ми створюємо штучну — не обіймаючи сильно, не кажучи, що любимо, не будучи поруч із тим, з ким насправді хочемо бути понад усе... Це такі прості вчинки, які можна робити й бути щасливим по-справжньому...І так важливо одного дня побачити на своєму екрані фразу: «P. S. Я навчу тебе знову...» Навчу тебе знову любити, довіряти, бути щасливою, радіти, сміятися, літати. Я навчу тебе знову жити...
2026, привіт!2025 був для мене різним... Це рік-маятник.Іноді мені було забагато мого тіла — думки ніби переповнювали кожну клітину. Іноді порожнеча заполоняла всю мене, і тоді хотілося мовчати. В обох випадках — хотілося мовчати.2025 рік був дуже насиченим — це був рік без вихідних. Робити більше, ніж можу, стало звичним для мене.Презентація моєї першої поетичної збірки, виставка автопортретів незрячих людей, де були й мої фото. Виставка тактильних картин, яку я проводила разом із гідами нашого музею. Тестування вистав зі звукоописом. Презентація колективного збірника «Дітям від дітей». Тестування фільмів зі звукоописом. Опанувала — і продовжую опановувати — нове хобі: стрільбу з лука. Стріляючи, я відчуваю силу, спокій. У мене за спиною з’являються ніжні крила, і я відчуваю, що летітиму далі.Відвідала проєкт «Юнівік», на якому мала змогу детальніше розглянути бажану в майбутньому професію. Розпочала лікування — чи то радше продовжила — і досі це роблю. Знялася у документальному фільмі. Створила свого першого дідуха. Моя збірка з’явилася не лише плоскодруком, але й шрифтом Брайля. Було багато улюблених зйомок. Відкрила — і неочікувано для себе змогла закрити — декілька важливих зборів. А ще, між іншим, підросла на цілих два сантиметри 😄. Нарешті у мене з’явилися мееега блакитні рукавички й рожевий капор, у яких справді так тепло й затишно...Через кількість подій я втратила лік часу. Складно було пригадати, що саме відбувалося тогоріч, але я змогла...Я ловила моменти, насолоджувалася простим, панувала затишком.Дякую, мої найдорожчі, що були поруч! Обіймали, коли боліло. Спиняли, коли мені був потрібен відпочинок. Огортали мене своєю теплою й найніжнішою любов’ю. Висушували мої мокрі крила, коли мені було важко знову літати... Я люблю вас — сильно, міцно, ніжно.2026, запрошую! Трохи з прихованим страхом, бо, як і завжди, не здогадуюсь, яким ти можеш видатись...А я просто продовжую пити з улюбленого горнятка з тактильними тюльпанами, складати в наплічник усе, що можна туди вмістити, обирати аромати під настрій, любити дощ і обіймати перед сном мого улюбленого іграшкового собаку... Хоч і справжній теж тут. От я щаслива, бо маю двох собак.Лелійте світ — тоді він лелітиме вас...
Ма, сьогодні рік, як ти сидиш на одній із пухнастих хмарок, тріпочучи білими крильми…Ти була людиною — посмішкою, жінкою — ніжністю, мамою — силою... Ти завжди підтримувала всі божевільні ідеї, робила не так, як треба, а так, як добре, як щасливо, як по-запальному...Ти до божевілля любила аромасвічки, парфуми й фотографуватись. Любила шаурму й печені яблука, а я ніколи не розуміла, як їх можна їсти... Ти готувала найсмачніші терті пляцки, слухаючи Вітні Х'юстон…Мам, ти була неповторною... Яскраво виринає спогад з дитинства — ми у вагоні потяга... Фотографуємось, одягаючи фуражку провідниці, а вона так посміхалась, спостерігаючи за нами... Я розмальовую свою розмальовку з принцесами Діснея, поки ти п'єш міцний чай із потяга...Гуляємо нічним Нікополем, шукаючи щось цілодобове, аби випити смачного лате, але не знаходимо кращої кави, ніж у Львові... А та ніч мого дня народження, коли ми сиділи біля басейну в Карпатах, сміючись і роздумуючи про те, як я подорослішала... Той великий кульковий заєць на 16-річчя... Чебуреки в Брюховичах, які ти так любила. Твоє неймовірне фото з лабрадором... Яке ж хвилясте було волосся, коли ти мене накручувала на папірчики, і все-таки ті локони були найкращі... Твої ніжні пальці лагідно заплітали мені косу на ніч...А наші поїздки до Польщі... На кружечці — саме момент з однієї з них. Шалені пригоди на кордоні, щастя й тепло в автобусі, жарти, спокій, любов...Мамцю, мати маму — це так прекрасно. Я дякую, що саме ти є моєю мамою. І хай ти тепер так далеко, так високо — я завжди відчуваю твою присутність у моєму житті... Я дякую за те, що, незважаючи на кількість випробувань, болю, розчарувань у твоєму житті, ти змогла зберегти світло, яке так променисто сяяло в твоїх очах і посмішці... Мам, дякую, що подарувала мені так багато рис, у яких я знаходжу тебе... Дякую, що зберегла моє життя, подарувала мене цьому світу — і цей світ мені... Мам, дякую за всі 16 років, коли ти була поруч, робила мене щасливою, виховувала самостійною, справжньою, сильною, люблячою, ніжною, іноді трохи впертою, наполегливою... Мені так шкода, що ти все це не почула за життя, що я пишу це в небуття, що більше не відчую твоїх ніжних рук, що ти проявляєшся дощем — його болісним, тихим звуком...Мамо, я тебе дуже люблю. Мені тебе щодня бракує...Мамусю, у мене назавжди відірвана часточка серця... Моє дитинство залишилось там, на холодному цвинтарі, коли вітер зривав капюшон з моєї голови, коли крик чув кожен куточок неба... Тоді плакала я, небо, природа, ангели — і навіть наша собака... Я нестиму пам’ять, збережу її...Любитиму назавжди. Пам’ятатиму навічно. До зустрічі у снах, де біль — не вічна...
Допоможімо Михайлику разом!!!Людям властиво вірити, що все ще попереду, що життя підвладне нам, і кожна мрія буде здійснена... Так мріяв і мій друг Михайлик. Та, на жаль, хвороба розпорядилася інакше...Михайлові 19. Він — веселий, щирий хлопчина, який обожнює жартувати, слухати музику та їсти піцу з грибами Але влітку його життя кардинально змінилося: лікарі виявили злоякісну пухлину та параліч нижніх кінцівок.Стан хлопця погіршився. Йому важко самостійно рухатися, він не може пересуватись, їсти чи виконувати звичні повсякденні справи. Його мама Світлана — мов янгол-охоронець — завжди поруч, з посмішкою, за якою ховається глибокий смуток.Поки його однолітки навчаються, мандрують, закохуються, Михайлик змушений боротися з онкологією та проводити дні в лікарняній палаті.Я пам’ятаю його щасливим, життєрадісним, тим, хто осяював коридори школи, наші чати в Telegram. Я хочу, щоб він залишався таким. Щоб мав змогу жити, ходити, радіти. Я мрію, аби він поборов цю хворобу і повернувся до нас.💌 Оголошую збір коштів на лікування Михайлика!🎁 за донат від 100 грн Ви автоматично стаєте учасником благодійного розіграшу і зможете виграти мою поетичну збірку «На крилах життя».📌 Як взяти участь?1. Зробіть донат від 100 грн.2. У призначенні платежу вкажіть свої контактні дані: соцмережі або будь-який інший зручний спосіб зв’язку.3. Я надішлю вам номерок — ваш умовний лотерейний квиточок 📅 Після завершення збору випадковим чином буде обрано переможця, який отримає мою збірку з підписом.🤝 Друзі, не будьте байдужими! Ця сотня може подарувати шанс на життя. Якщо ми разом подолаємо цей збір — обіцяю, попереду буде ще щось цікаве.📬 Нижче — конверт, де відбувається збір коштів.5168752146561538
Іноді життя змушує щось не любити, от так тепер я не люблю число 16...У 16 років я втратила двох найрідніших мені людей - маму і бабцю, шістнадцятого числа поховала мою рідненьку мамусю...😭Хоча ще 28 серпня писала про свої солодкі 16, та проте я не думала, що не будуть вони такими солодкими, як тоді. 16 грудня - день, коли я востаннє бачила свою мамусю, день сповнений скорботи і сліз, день, коли я поховала свою єдину мамуню - попрощалась, провела в останню путь..🕯 Ніколи не забуду той натовп згорьованих людей, які хлинули і хлинули, щоб попрощатись з жінкою, у якої серце більше, ніж цей світ. Свій крик і вереск, який, мабуть, долинув аж до небес.👼 До жаху, холодне личко мами, на якому під назавжди заплющеними очима незворушно спали втомлені вії... Цвинтар - запах смерті змішався із запахом землі та глини, вітер безжально зносив усе, що було йому під силу, але не зміг знести нас - трійко пташат, які прощались з нашим безкрилим, до того, янголом. Свіжовикопану могилу вкрили квіти, наша мамуся полетіла янголом у вічність, залишивши нас на цій землі, завершити все, що вона не встигла і почати все, що давно хотіла. Тепер, я донечка білосніжного ангела, з ніжною доброю усмішкою і лагідними цілющими руками...👼 Тепер, моя мама - яскрава зіронька, яку я бачитиму, як тільки сонце проб'є небокрай.🌃 Мамусь, я дуже сумую, без тебе важко втриматись у цій сірій масі. Я написала для тебе, і про тебе вірш. Господи, донеси його аж туди, де живуть янголи і сяють зіроньки - мамусі усіх таких, як я...***Рабів до раю не пускають,Лиш обрані ідуть туди.Найкращі в небо відлітають —Була такою, мамо, ти...Душа глибока, ніби море,І сміх дзвінкий, неначе сніг.Цей рік несе сімейне горе,Забравши маму в нас усіх...Обличчя ясне, ніжні очі,Безмірного добра душа.Ти знаєш, важко твоїй доці,Тепер частково сирота...Мамусю, рідна добра мамо,Пішла так швидко, молода,Пішла ще надто-надто рано...Нестерпно-чорна самота!Мамуню, рідна, спи спокійно...Із татом залишила нас.За душу молиться нетліннуЗніміле трійко пташенят.Стоїть на столику світлина...Аромасвічку запалю,Бо ангела тепер дитина.Назавжди... пам'ятатиму... люблю...©️ Аґнєшка Мокшицька (грудень 2024 р.)
Любі читачі, мега щасливезна повідомити, що моя перша збірка віршів, під назвою "На крилах життя" 🌈 тепер не лише мрія, але й реальність...Насамперед, хочу подякувати поету, журналісту Роману Котляру за допомогу, підтримку. Хто б міг подумати, що спонтанне знайомство з людиною, твори якої є в тій же антології, що і твої, буде такою плідною співпрацею, спілкуванням та масою обміняного досвіду. Дякую, пане Романе. Дякую Олександру Третякову - видавцю, за вашу роботу.Перша книга - це почуття, які доволі складно описати... Моя перша книга - це про маленьке, як про велике. Ця збірка присвячена моїй сестрі Барбарі, яка така ж маленька, але така ж обійнята моїм серцем ❤️.Окрім невимовної радості, є ще одне почуття - біль... Моя небесна мама і небесна бабуся не встигли побачити цю збірку, вони знали про кожен крок, який наближав друк книги, але ніколи вже не візьмуть її до рук, не прийдуть на презентацію... Я дуже люблю і ще більше сумую за вами. Плачу...🕊️ Назва поетичної збірки: "На крилах життя" 🕊️ Кількість сторінок: 52 🕊️ Формат книги: А6 🕊️ Ціна книги: 100 грн.Раніше робила допис, де кожен охочий міг передзамовити книгу, ваші імена записала, обов'язково сконтактую з кожним.Хто хотів би замовити книгу, можете писати про це у коментарях або мені в особисті повідомлення.Я від всього серця дякую кожному, хто підтримує мене в моїй справі! Я дуже ціную кожного з вас, ціную і тих, хто тепер на крилах, але вже іншого життя... Обіймаю крильми міцно так, як тільки можу! 💖
TGLIST.COM.UA
