Нетолерантний Українець Junior

​​7 червня 1919 року почалася наступальна операція Української галицької армії, відома як «Чортківська офензива».Протягом 7-28 червня 1919-го 25 тисяч українських військ змусили відступати по всій лінії фронту 40-тисячну польську армію. Було звільнено Чортків, Тернопіль, Бережани, УГА просунулася вперед на 150 км і вийшла на лінію Броди – Перемишляни – Букачівці. Лише брак зброї та зовнішні чинники врятували супротивника від поразки. Чортківський наступ став важливою складовою Українсько-польської війни 1918-1919 років між Західноукраїнською Народною Республікою та Польською державою.Травневий наступ поляків, попри ряд перемог, не дозволив розгромити Галицьку армію з півночі і поступово припинився. Збройні сили ЗУНР відступили на південь нинішньої Тернопільщини, затиснуті в трикутнику між Дністром і Збручем та містом Чортковом. Поляки тріумфували, а політичне керівництво республіки одним із варіантів подальших дій розглядало перехід УГА на Наддніпрянщину. Обираючи поміж відступом і офензивою, командування армії зробило ставку на спад бойової активності супротивника (в останні дні Галицька армія відступала майже без боїв) та розпорошення бойових сил поляків по широкому фронту. Операція розпочалася 7 червня 1919-го ударом на містечко Ягільницю.Наступного дня Галицька армія взяла Чортків – важливий вузол комунікацій, утворивши пролом в обороні противника. Із спогадів Степана Шухевича:«Якраз перед нашим наступом на Чортків зібралися були поляки перед будинком Окружної Скарбової Дирекції, в котрій перед тим була Начальна Команда Галицької Армії, щоб відсвяткувати свято здобуття міста, відбуваючи модні під той час «похорони України». Зійшлися елегантно вистроєні дами, святочно прибране панове, не бракувало також і делегатів від «власцян». Та в самім розгарі маніфестації зашипіло щось у воздусі, потім над самими головами зібраних загриміли дві-три детонації. Це розривалися наші шрапнелі. Майже рівночасно появилися на вулицях міста польські розбитки, що в страшнім переполоті утікали й сіяли паніку: «Уцєкайце, бо украінци юш в мєсцє!». Поляки відступили на 120 кілометрів. 9 червня диктатор ЗУНР Євген Петрушевич призначив Начальним вождем УГА генерала Олександра Греківа, який планував операцію із групою старшин.Галицька армія звільнила Бучач (12 червня) і Тернопіль (14 червня), у ході боїв за Нижнів відкинула поляків за Дністер. Далі було взято Зборів, ключовий пункт оборони поляків Бережани (21 червня), Золочів (22 червня) і Броди (24 червня). Поляки готувалися боронити Львів, однак брак зброї і боєприпасів не дозволив українцям розвинути успіх. Так, коли на хвилі патріотичного піднесення внаслідок успіхів Галицької армії 90 тисяч добровольців зголосилися записатися до діючих частин, через брак зброї було прийнято тільки 15 тисяч добровольців, а решту відправили по домівках.Тим часом у Львів прибув стурбований головнокомандувач польськими військами Юзеф Пілсудський, водночас Антанта 25 червня дала згоду на тимчасову окупацію Східної Галичини, а 27 червня дозволила використати для цього армію Юзефа Галлера в повному складі, що раніше категорично забороняла робити. Все це кардинально змінило ситуацію на фронті.Вже 28 червня польська армія перейшла в наступ і проламала український фронт біля Янчина. Виснажені безперервними боями, залишившись без боєприпасів, галицькі бригади під натиском переважаючих сил противника стали відходити до Збруча. 4 липня командування Галицької армії телеграфувало Головному Отаману Симону Петлюрі:«Під сильним напором польських сил, за браком амуніції й інших матеріялів, Галицька армія буде примушена перейти річку Збруч та шукати опору й охорони на широких ланах Великої України». Відповідь надійшла наступного дня: «Українська Наддніпрянська армія та її Головна Команда приймає Галицьку армію, як братню, й усім їй допоможе, що в її силах».16 липня УГА відступила на територію Наддніпрянської України, що стало завершенням Українсько-польської війни в Галичині.Нетолерантний Українець 👌🏻

6 травня 1920 року закінчився Перший Зимовий похід.Це був єдиний варіант зберегти як саму армію та її дух у той час, як Головний Отаман Петлюра із штабом перебував у Варшавi, так і присутність української армії на окупованій території, що для населення мало неабияке значення. «Здивування росіян, що мостилися міцно засісти в повітах та губерніях на посадах різних губернаторів, ісправників, приставів тощо, можна порівняти хіба з тим, якби в наші часи, як уже мало хто вірить в чуда, з’явився б з-під землі мертвець і почав порядкувати в хаті. Та ще й як панувати! На своєму шляху Українська Армія буквально змітала все, що нагадувало російське панування. Мертвець воскрес і на «живих людей» напав жах, котрий неминуче гнав їх до якоїсь прірви, де вони мусили знайти собі смерть», - писав про похід один з його учасників, генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник.Ця військова кампанія почалася 6 грудня 1919 року і тривала шість місяців. За цей час українська армія подолала близько 3 тис. км Житомирською, Київською, Черкаською, Кіровоградською, Миколаївською, Одеською, Вінницькою областями та провела понад 50 успішних боїв. Як відомо, після важких поразок у 1919 році у боях з московськими більшовиками і білогвардійцями Армія УНР на чолі з Головним Отаманом Симоном Петлюрою відійшла на захід в тодішню Волинську губернію, де під Новоград-Волинським опинилась у так званому «трикутнику смерті» - між поляками з північного заходу, більшовиками з північного сходу і білогвардійцями з півдня. 4 грудня у селі Нова Чортория Петлюра зібрав військову нараду, на яку були запрошені командарм полковник Василь Тютюнник, начальник штабу полковник Євген Мєшковський, а також начальники п’яти збірних дивізій. На нараді обговорили можливість переходу до партизанської боротьби в тилах противника. Наступного дня командувачем Дієвої армії УНР став генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, його заступником призначили отамана Юрія Тютюнника, а Симон Петлюра виїхав до Варшави для пошуку практичної допомоги з боку Польщі. 6 грудня 1919 року Дієва Армія УНР вирушила в рейд по тилах противника, який історики згодом назвали Першим Зимовим походом. Тодішня українське військо, за різними оцінками, налічувало від 5 до 10 тис. осіб. За час походу Дієва Армія здійснила ряд успішних боїв і здобула декілька населених пунктів: 19 березня звільнено Умань, 5 квітня – Бобринець (Кіровоградська обл.), 16 квітня – Вознесенськ (Миколаївська обл.). Наприкінці квітня армія вирушила у Ананьїв та Балту (Одещина), де надала допомогу повсталим містянам у боротьбі з більшовиками. Закінчився Перший зимовий похід 6 травня 1920 року, коли частини Дієвої Армії УНР біля села Писарівка Ямпільського повіту (Вінницька обл.) зустрілись з 2-ю стрілецькою дивізією полковника Олександра Удовиченка, яка діяла у складі 6-ї польської армії. Того ж дня іншими підрозділами українсько-польського війська була звільнена Біла Церква, а наступного, 7 травня 1920 року, вони увійшли до Києва. Керівництво УНР розраховувало, що звільнення Правобережжя від більшовиків і білогвардійців дозволить зміцнити українську армію, що, в свою чергу, дасть змогу почати наступ на Лівобережжя. Однак, вже в червні 1920 року більшовицька армія прорвала фронт. Поляки відступили. Разом з ними Армія УНР теж була змушена з боями відійти до Галичини.Нетолерантний Українець 👌🏻

1 травня 1966 року над одним із київських вишів замайорів український національний синьо-жовтий прапор.Георгій Москаленко навчався на вечірньому відділенні Київського інституту народного господарства. Віктор Кукса працював будівельником. Обидва мешкали в одному з гуртожитків у Святошині. Вночі проти 1 травня 1966 р. Георгій Москаленко та Віктор Кукса встановили український національний прапор на даху головного корпусу Київського інституту народного господарства. Все було продумано. Саме тут, під стінами КІНГу, вранці шикувалися першотравневі колони демонстрантів, тож прапор мали побачити багато людей. Жовто-блакитний прапор (саме в такому порядку розташування смуг) було пошито з двох жіночих шарфів. З грошей УНР скопіювали національний герб-Тризуб, вирізали його з чорної матерії й нашили на прапор. Чорнилом, друкованими літерами, на прапорі написали: «Ще не вмерла Україна, ще її не вбито! ДПУ». Під час встановлення прапора Г. Москаленко стояв із самопалом на сторожі біля пожежної драбини, В.Кукса виліз на дах, зрізав кухонним ножем червоний прапор і замість нього прив'язав жовто-синій.1 травня о 6:30 зчинився рейвах. Інститутський двірник угледів прапор, повідомив вахтерові, а той –секретареві парткому Р. Костюку та проректорові К. Капустіну. Прапор занесли до парткому і викликали міліцію. З огляду на серйозність ситуації прибув кадебіст – лейтенант Іванов – і забрав прапор. Затим до інституту приїхала слідча група кґб на чолі з лейтенантом Берестовським. Оглянули «місце злочину». Порушили кримінальну справу за ознаками «посягання на територіальну цілісністьУРСР».Агентам кґб з числа студентів та викладачів було доручено особливо уважно придивлятись і прислухатись. Студентів посадили за безкінечні диктанти, аби ідентифікувати стилістику написів напрапорі. Нарешті під кінець року слідство вийшло на «злочинців». 21 лютого1967 р. Григорій Москаленко та Володимир Кукса були заарештовані. Київський обласний суд на закритому засіданні визнав обвинувачуваних у «антирадянській агітації» й засудив Г. Москаленка до 3 років таборів суворого режиму, Г. Куксу — до 2 років. Григорій Москаленко звільнився 1970 р., працював сантехніком, згодом – майстром, виконробом. Брав активну участь у рухові за незалежність, був депутатом Бучанської селищної Ради. Віктор Кукса після повернення з таборів працював машиністом екскаватора. Зазнавав постійного тиску з боку міліції та кґб. Входив до складу відомого «дисидентського» хору «Гомін» Л. Ященка. Брав участь у русі за незалежність.У січні 2007 р. Г. Москаленко та В. Кукса булиреабілітовані. За рік до того — 16 листопада 2006-го - на будівлі Київського інституту народного господарства було встановлено меморіальну дошку в пам'ять про відважний вчинок патріотів Георгія Москаленка та Віктора Кукси.Нетолерантний Українець 👌🏻

Як зародилось козацтво.Козаки — то не вигадка з підручника, а живі люди, чия історія пахне димом битв, гартована вогнем степу і дзвенить шаблями в степових буревіях. І хоч перша письмова згадка про них припадає ще на кінець X століття, а в 1308 році їх помітили в Криму — в місті Сугдеї, відомому тепер як Судак, — тоді козаки більше скидалися на розбійників, ніж на лицарів. Але за кілька століть усе змінилося — замість "розбійника" слово "козак" почало означати "вільна людина", "озброєний вершник", "сторож степу".До XV століття слово «козак» уже перекочувало в міжнародну переписку: у 1492 році кримський хан Менглі-Ґірей скаржився литовському князеві Олександру, що його купців на Нижньому Дніпрі пограбували якісь «козаки». І, що цікаво, князь не лише визнав цю скаргу, а й пообіцяв "розібратися". Отже, вже тоді козаччина ставала явищем не локальним, а масштабним. Саме з цього часу козацтво почало формуватись як окремий суспільний стан. Якщо раніше це було радше ремесло — з шаблею по степу блукати — то згодом стало способом життя, із кодексом честі, присягою, своїм устрієм і навіть зовнішньою політикою.Польські й литовські урядники швидко зрозуміли, що краще з козаками не воювати, а подружитися. Їхні шаблі, звісно, могли накоїти лиха, але ще краще вони працювали на службі: оборона південного кордону від татар, походи на степ і Чорне море, охорона важливих переправ. Так козаки стали васалами магнатів і старост, які платили їм не грішми, а правом грабувати татар і носити шаблю без дозволу. У ті часи козаки були не військом, а гібридом вільного товариства й професійної охорони.Першими, кого можна умовно вважати гетьманами, були не прості козаки, а магнати на службі корони: київський воєвода Семен Полозович, черкаський і канівський староста Остафій Дашкевич, староста Прецлав Лянцкоронський. І не просто сиділи вони у своїх маєтках — ні, з шаблею в руках били татар під Дніпром, штурмували Очаків і навіть разом із татарами ходили на Москву. А сам Дашкевич, кажуть, мав такий вигляд, що його й татари своїм вважали — знав їхню мову, звичаї, і так уміло ходив у їхній тил, що його в своїй формі не завжди пізнавали.А от справжні лицарі степу — такі як Бернард Претвич, німець із Сілезії, барський староста — навели на татар справжній жах. Казали: «Поки жив Претвич — татарські дороги до України заросли бур’янами». У бою він бував понад 70 разів і жодного разу не програв. Але гетьманом себе не називав — політика, бачте, не дозволяла.Та справжнє козацьке воїнство, організоване, реєстрове, почалося з князя Дмитра Вишневецького — Байди. Його образ — то справжній архетип козака: князь, воїн, дипломат, герой дум. І саме за його прикладом, пізніше, польські королі почали на регулярній основі наймати козаків на службу. Зокрема, Стефан Баторій у 1578 році підписав угоду, за якою 500 козаків офіційно стали військом Речі Посполитої. Їм дали реєстр, столицю в Трахтемирові, регалії — корогви, бунчуки, труби — і навіть шпиталь. Єдина умова — не штурмувати Очаків і не злити хана.Так з родів ремісничих і пригодницьких козаків народжувалося Військо Запорозьке — справжня військова потуга, що згодом буде диктувати умови не лише сусідам, а й самим королям.Нетолерантний Українець 👌🏻

14 квітня 1768 року почалося одне з наймасштабніших повстань XVIII століття на українських землях — Коліївщина. Його ініціатором був запорожець Максим Залізняк, який зібрав перші загони в Мотронинському монастирі поблизу Чигирина. Головною рушійною силою виступили селяни, міщани, козаки, які піднялися проти польської шляхти, католицького духовенства та єврейських орендарів. Головними причинами стали національні, релігійні й соціальні утиски, що посилювалися після зрівняння в правах католиків і некатоликів у Речі Посполитій, а також свавілля магнатів на Правобережжі. З початку повстання до Залізняка приєдналося багато місцевих ватажків, зокрема уманський сотник Іван Гонта, а також Бурка, Шило і Журба. Їхні імена фігурують у різних документах того часу, включно з листами польських коронних урядників і російських дипломатів.Особливістю Коліївщини було те, що до неї масово приєднувалися не лише мешканці Правобережжя, але й добровольці із Запорозької Січі, Слобожанщини й Лівобережної України. За кілька тижнів повстання охопило значну частину Волині й Поділля. Повстанці діяли злагоджено, розбивали окремі шляхетські гарнізони, спалювали маєтки, ліквідовували суди, магістрати й символи польської адміністрації. Їхньою метою було повне вигнання шляхти та встановлення справедливого порядку, в якому українці знову стали б повноправними господарями на своїй землі.Найбільш гучним епізодом стало взяття Умані в червні 1768 року. Місто, що було добре укріплене, перейшло на бік повстанців після того, як Іван Гонта, який до того служив у польському гарнізоні, приєднався до Залізняка. Після захоплення міста розпочалася різанина, що торкнулася не лише польської шляхти та католицького духовенства, а й місцевих євреїв, які часто виступали орендарями та виконавцями магнатської влади. Ці події згодом отримали назву "Уманської різанини" й стали однією з найкривавіших сторінок повстання.Реакція влади була швидкою. Річ Посполита офіційно звернулася до російської імператриці Катерини II з проханням втрутитися, адже на Правобережжі формально діяли домовленості між обома державами щодо недопущення анархії. Російське військо під командуванням генерала Кречетникова рушило на Уманщину. 26 червня табір повстанців був оточений. Частину повстанців знищили, а лідерів — зокрема Залізняка та Гонту — заарештували. Залізняка було відправлено до Сибіру, де він, за різними даними, або помер у тюрмі, або був убитий. Гонту, як громадянина Речі Посполитої, видали полякам. Його катували протягом кількох днів, після чого стратили, попередньо вирізавши на його спині хрести — як покарання за "зраду католицького короля".Повстання було придушене, але воно залишило по собі глибокий слід. Збереглися звіти не тільки в польських архівах, а й у російських канцеляріях, де Коліївщину трактували не лише як бунт, а як знак глибокої нестабільності в Речі Посполитій. Багато сучасних істориків вважають, що повстання не було спонтанним — є згадки про листівки й універсали Залізняка, в яких ішлося про «царську грамоту», що нібито дозволяє виступити проти шляхти. Цей елемент активно обговорюється в польських та українських дослідженнях XVIII століття, зокрема у працях Міхала Бобжинського та Наталі Яковенко.Коліївщина хоч і не мала чітко сформованої політичної програми, але за розмахом і суспільним впливом її часто порівнюють із Хмельниччиною. Повстання вкотре засвідчило, що соціальні й національні протиріччя на українських землях під владою Речі Посполитої мали вибуховий потенціал, який жодна каральна експедиція остаточно придушити не могла.Нетолерантний Українець 👌🏻

5 квітня 1938 року були розстріляні російськими окупантами за участь у Медвинському повстанні проти більшовиків Захар Миколенко та Дмитро Салата — медвинські бандуристи, учні Антона Митяя.Більшовики захопили Медвин навесні 1919 р. На місцевих жителів було накладено продрозкладку (система примусового вилучення у селян продуктів харчування). Збурені цим селяни почали чинити опір та сформували озброєний загін, що налічував до тисячі чоловік. Вони захопили місто Богуслав і утримували більше місяця.Врешті повстання придушили. Однак нова навала більшовиків, зухвала поведінка продзагонівців, фантастичні норми продовольчого податку і масова мобілізація в Червону армію знову сколихнули селян.Потужне антибільшовицьке повстання почалося в ніч на 26 серпня 1920 р., коли під час загальних зборів селян був заарештований радянський актив. Очолив повстання Хома Лебідь (Сидоренко), начальником штабу був Микола Василенко. Селяни проголосили Медвинську республіку. І майже місяць вели боротьбу.Більшовики побоювались, що повстання пошириться на інші села. Тож чи не щодня кількасот більшовиків із кулеметами наступали на село. Під час такого протистояння було спалено Успенську церкву. 12 вересня 1920 р. більшовики оточили і підпалили Медвин.Полум’я знищило біля 600 хат (третина села). Було накладено жорстоку контрибуцію: 50 коней, 150 корів, 300 овець тощо. Учасників повстання, які не відійшли в ліси, вивозили до Сміли й розстрілювали. У самому селі залишилися військова частина на утриманні населення.13 жовтня каральний загін кінноти Семена Будьонного захопив у Медвині 80 заручників (молоді чоловіки до 30 років) і порубав їх біля урочища Ковтунів лісок.Повстанський загін, очолюваний Дмитром Цвітковським діяв аж до літа 1921 р. Припинили боротьбу, повіривши обіцянкам радянської влади про амністію, однак майже всі були розстріляні.У подальшому чекісти ще два десятиліття вишукували і знищували всіх причетних до Медвинського повстання. Учасник повстання Іван Дубинець, який в еміграції написав книгу спогадів «Горить Медвин», свідчив: «Населення Медвина, що стихійно підтримало повстання, зазнало надзвичайних жертв, але ніколи не було в нього каяття чи нарікання за цю акцію проти більшовиків. Тільки тепер селяни зрозуміли свою помилку: треба було не Медвин збройно боронити, а свою державу українську, і своїх синів віддавати в жертву не на полях бою за Медвин, а на загальних фронтах української армії на чолі із Симоном Петлюрою за Україну». Нетолерантний Українець 👌🏻

1 квітня 1907 року народився Дмитро Грицай (псевдо – «Перебийніс», «Дуб», «Олег», «Сірко»), генерал-хорунжий, керівник Головного військового штабу УПА.Родом із Дорожева Самбірського району на Львівщині. Середню освіту здобув у Дрогобицькій гімназії. У 1928 році вступив на фізико-математичний факультет Львівського університету. Навчання перервала мобілізація до польської армії. Під час служби Дмитро закінчив польську старшинську школу з відзнакою.Із часу навчання в гімназії був членом «Пласту» (курінь «Чорноморці»). У 1928 році включився у діяльність Української військової організації, а згодом Організації українських націоналістів. У 1933-му Грицай очолив військову референтуру Крайової екзекутиви ОУН. Вже наступного року за причетність до ОУН польська влада засудила його до ув’язнення у спеціальному концтаборі для українців – Береза Картузька. У ній Дмитро Грицай став одним із перших в’язнів і відсидів два роки. Після звільнення відновив навчання в університеті й отримав вищу освіту. У 1939 році – другий арешт й ув’язнення в Березі Картузькій, звідки вийшов на волю із початком Другої світової війни.1934 року Дмитро Грицай познайомився зі своєю майбутньою дружиною Марією Козак із Хотина на Івано-Франківщині. Вони зустрілися у студентському гуртожитку у Львові після одного з виступів Степана Бандери. Одружилися лише 1938-го. У них народилося двоє синів – Ігор й Олег. У листопаді 1945-го народився третій син – Богдан, але батько його вже не побачив...Після другого звільнення Дмитро Грицай став членом Революційного проводу ОУН й учасником ІІ Великого збору ОУН. У 1941-1943-му вів партизанську війну проти нацистів. Із осені 1941 року очолював Крайовий військовий штаб ОУН, який працював над викриттям тактичних планів німецького командування, створенням складів зі зброєю і боєприпасами, підготовкою офіцерських кадрів для майбутньої української армії.4 грудня 1942 року його арештувало гестапо. Утримували Дмитра Грицая в тюрмі на Лонцького у Львові. У вересні 1943 року Роман Шухевич дав наказ Службі безпеки ОУН розробити план звільнення Дмитра Грицая. Спецоперацію виконувала боївка ОУН на чолі з Костянтином Цмоцем («Град», «Юра», «Модест»).Восени 1944-го спільно з Миколою Дужим опублікував «Бойовий правильник піхоти», інспектував повстанські загони, проводив перші збірні присяги воїнів УПА.У січні 1945-го очолив Головний військовий штаб УПА, а 1 листопада йому присвоїли звання генерал-хорунжого.19 грудня 1945 Дмитро Грицай потрапив у засідку чеської поліції при переході чесько-німецького кордону. Він виконував завдання Української головної визвольної ради й повинен був зустрітися в Німеччині зі Степаном Бандерою та Ярославом Стецьком. Дмитра захопили в полон і стратили в Празі 22 грудня 1945 року. 🕯Існує й інша версія загибелі Грицая: його планували передати совєцьким спецслужбам, але напередодні він повісився у тюремній камері. Посмертно УГВР нагородила Дмитра Грицая Золотим хрестом заслуги УПА.Нетолерантний Українець 👌🏻

28 березня 1898 року народився Микола Сціборський — український державний та військовий діяч, учасник Української революції 1917 – 1921 роках, підполковник Армії УНР, теоретик українського націоналізму, один із фундаторів Організації Українських Націоналістів (ОУН).Народився у Житомирі. Походив із родини православних українців, які мали польське коріння. Першу світову війну пройшов у складі російської армії, нагороджений орденами Святої Анни 3 і 4 ступенів та Святого Станіслава 3 ступеня, а також Георгіївським хрестом 4 ступеня. Був двічі поранений.У жовтні 1917 р. очолив українізовану «автономну національну військову частину» в 1-му лейб-гренадерському полку російської армії. Микола Сціборський (псевдо - Рокош, Житомирський, Юрій) у листопаді 1917 р. потрапив під газову атаку. Вижив, але був визнаний інвалідом із 50 відсотковою втратою працездатності.Незважаючи на це, у період Української революції 1917 - 1921 років, включився у створення української армії. Працював у військовому міністерстві. За доби Гетьманату Павла Скоропадського був помічником повітового коменданта на Чернігівщині.На початку 1920-х рр. змушений був емігрувати. У Празі, 12 листопада 1925 р. очолив Легію українських націоналістів.28 січня - 3 лютого 1929 р. на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні створено Організацію Українських Націоналістів. Миколу Сціборського було обрано заступником Голови Проводу ОУН. Мав довіру Євгена Коновальця.У Празі Микола Сціборський працював редактором офіційного видання Проводу українських націоналістів (ПУН) - журналу «Розбудова нації» з 1928 р. до його заборони у 1934 р. Пізніше жив у Парижі, де був серед засновників часопису «Українське слово». У 1938 р. перебрався до Відня, а згодом – до Кракова.Микола Сціборський – автор низки ґрунтовних праць з теорії та практики українського націоналізму, зокрема: «Робітництво і ОУН» (1932), «ОУН і селянство» (1933), «Національна політика більшовиків в Україні» (1938), «Демократія», «Сталінізм» (1938), «Україна і національна політика Совєтів» (1938), «Україна в цифрах» (1940, 1944) й «Нарису проекту основних законів (Конституції) Української Держави» (1939).На початку 1941 р. Микола Сціборський, як референт пропаганди ПУН, разом з членом Проводу Омеляном Сеником та діячем ОУН Олегом Ольжичем у складі Похідної групи повернувся в Україну для подальшої боротьби за її самостійність. 30 серпня 1941 р. у Житомирі Сціборського і Сеника за нез’ясованих обставин невідомі розстріляли на вулиці. Сеник загинув одразу, до пораненого Миколи Сціборського гестапо не допустило лікаря, він помер за кілька годин через втрату крові. Похований у Житомирі на подвір'ї Свято-Преображенського Собору.Нетолерантний Українець 👌🏻

Як війна живила Римську імперію?Рим витрачав на війни величезні суми грошей і людські ресурси. У часи Республіки від 10 до 25% працездатних чоловіків служили в легіонах — ні до, ні після такого нещадного інтенсивного призову не було в жодній державі аж до Першої світової війни. Людські втрати римлян були серйозними, але прагнення відвідати нові місця зі зброєю в руках переважувало все. Служба, до речі, була добровільною. А слово militiae на латинській мові означає одночасно "за кордоном" і "військовий похід".Завдяки військовим трофеям і захопленим рабам вже до середини II століття до нашої ери Рим став найбагатшою державою Давнього світу. У 167 році до нашої ери, після перемоги над Македонією, громадяни Риму були звільнені від усіх податків, за винятком мита на звільнення рабів (5% від ринкової вартості раба) і митних зборів.При цьому переможені народи ставали не васалами, а "друзями" Риму. Крім сплати невеликого федерального податку (не більше того, що раніше віддавали місцевим владам, а часто і менше того) вони повинні були поставляти Риму воїнів. Ну і, якщо потрібно, годувати розквартировані на їх землях римські гарнізони. Натомість ці народи — від Британії на півночі до Судану на півдні — отримували захист, дороги та інші завоювання імперіалізму. І частину військової здобичі, звичайно.На місцях, правда, все виглядало не так гладко. Наприклад, збирачі податків зловживали своїми повноваженнями. Але з метрополії для римських громадян все виглядало просто чудово. Як результат, у Римі не було пацифістів, а армії надавали величезне значення. І ця структура була не менш цікавою, ніж темна сторона Давньої Греції. Нетолерантний Українець 👌🏻

Рівно 12 років тому, у ніч із 24 на 25 березня 2014 року, від рук аваківців загинув Олександр Музичко, більш відомий як “Сашко Білий”.Цього дня у вічність відійшла легендарна постать. Людина, для якої Українська Національна Революція була не просто ідеєю, а справою життя.Олександр був активним учасником націоналістичного руху, членом УНА-УНСО та координатором “Правого сектору”. У 1994 році вирушив на охоплену вогнем чеченську землю, де командував загоном “Вікінг” у складі армії Джохара Дудаєва. За мужність і відвагу отримав почесне звання Героя Чеченської Нації, а його ім’ям була названа одна з вулиць Грозного.Наприкінці 2013 – на початку 2014 років брав активну участь у Революції Гідності.Протягом життя Олександр Музичко неодноразово зазнавав переслідувань, а влада намагалася зганьбити його ім’я, тавруючи штампами “злочинця” та “свавільника”. У цьому образі вони хотіли залишити його в нашій пам’яті.Але ми пам’ятаємо його справжнім – безкомпромісним борцем, для якого Україна була понад усе.Нетолерантний Українець 👌🏻