У ЦК України закріплений підхід, при якому можливість оспорити правочин конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Правочин, що вчиняється з метою завдати шкоди кредитору і який досягає цієї мети, є фраудаторним. За такої кваліфікації та за наявності відповідної позовної вимоги фраундаторний правочин має бути визнаний недійсним. Не кожен фіктивний правочин є фраудаторним, як і не кожен фраудаторний правочин є фіктивним. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Застосування конструкції фраудаторності при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент (контрагенти), з яким (якими) боржник учиняє оспорюваний договір; ціна договору (ринкова / неринкова), наявність / відсутність оплати ціни договору контрагентом боржника; дотримання процедури (черговості) при виконанні зобов`язань, якщо така процедура визначена законом імперативно. Укладення фраудаторних правочинів є характерним для боржників у процедурах банкрутства Для класифікації правочину як фраудаторного має значення фактична участь боржника у ньому як одного з учасників вольових дій, направлених на виведення майна боржника з метою незадоволення вимог одного або декількох його кредиторів у легальній судовій процедурі. Разом з тим вчинення правочину на шкоду кредиторам, тобто фраудаторного правочину, не свідчить про те, що він має бути фіктивним чи удаваним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину, які мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Якщо одна зі сторін діяла лише для годиться, а інша намагалася досягти правового результату - такий правочин не можна визнати фіктивним Угода щодо прикриття дійсної угоди сторін є удаваним, а не фіктивним правочином Кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспоренні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (ст. 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), не допускається. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/134266626 від 04.02.2026 у справі № 910/6654/24 дійшла висновку про можливість оспорення господарського договору як фраудаторного правочину поза провадженням про несплатоспроможність боржника. Право на звернення з позовом про визнання правочину боржника недійсним з підстав фраудаторності належить як виконавцю, так і особі, яка не була стороною цього правочину, проте є кредитором відповідача в іншому зобов`язанні та пред`явила майнову вимогу (зокрема, набула або може набути статусу стягувача у виконавчому провадженні). ВПВС відступила від свого висновку, сформульованого в постанові від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16.
Рішенням ЄСПЛ від 09.05.2025 у справі «Бондар проти України» констатовано порушення Україною ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції. ЄСПЛ наголосив, що позбавлення права власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай становитиме непропорційне втручання, а повна відсутність відшкодування шкоди може вважатися виправданою за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції лише за виняткових обставин. У цій справі заявник не отримав жодного відшкодування за земельні ділянки, яких він був позбавлений, а жодної спроби запропонувати йому таку компенсацію або будь-яку іншу форму відшкодування зроблено не було. Оскільки характер установлених у рішенні ЄСПЛ порушень потребує встановлення певних обставин і перевірки доказів, якими ці обставини підтверджуються, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/134266638 від 11.02.2026 у справі № 580/407/14-ц дійшла висновку про необхідність скасування судових рішень всіх трьох інстанцій та направлення справи на новий розгляд до районного суду.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/134160131 від 29.01.2026 у справі № 990/135/24 звернула увагу, що Правила адвокатської етики за своєю природою і змістом співвідносяться з принципами суддівської етики, оскільки обидва кодекси регулюють поведінку осіб, наділених суспільною довірою та передбачають обов`язок діяти чесно, добросовісно, незалежно та неупереджено. Обставини, установлені під час розгляду дисциплінарної справи Дисциплінарною палатою КДКА Закарпатської області щодо адвоката (оголошення ним у судовому засіданні апеляційного суду заяви про надання особою неправдивих показань у кримінальному провадженні з тих мотивів, що вона отримує від керівника ТОВ грошові кошти на лікування свого чоловіка, у зв`язку з чим готова робити будь-що) є тим чинником, який зумовив у ВККС обґрунтовані сумніви щодо відповідності позивача як кандидата на посаду судді критерію доброчесності. Доводи позивача про закриття дисциплінарного провадження щодо нього ( через сплив строку притягнення до дисциплінарної відповідальності) є такими, що не спростовують правильності рішення ВККС, оскільки таке закриття відбулося з нереабілітуючих підстав, що негативно позначається на репутації особи, надто коли це стосується конкурсу на посаду судді.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/134160150 від 12.02.2026 у справі № 320/5680/25 зауважила, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою саме суду першої інстанції і лише у виключних випадках - суду апеляційної інстанції, що передбачено статтями 73, 74, 75, 76, 90, 308 КАС України. Ураховуючи предмет доказування в цій справі, а також обґрунтовану необхідність у спеціальних знаннях, з метою повного та всебічного з`ясування обставин справи, що мають значення для правильного вирішення спору, суд першої інстанції, керуючись принципом офіційного з`ясування всіх обставин у справі, дійшов правильного висновку щодо необхідності призначення комплексної судової будівельно-економічної експертизи, що, своєю чергою, відповідно до ч. 2 ст. 236 КАС України є підставою для зупинення провадження у справі. Довід апелянта, що призначення судом експертизи у справі спрямовано на «затягування» розгляду справи, яка знаходиться в провадженні суду, спростовується, зокрема, тим, що без отримання висновку експерта з поставлених судом питань існує ризик неповного з`ясування обставин справи.
Вважаючи, що Положення про Службу судової охорони містить норми дискримінаційного характеру, позивач вимагав визнати протиправним та нечинним у повному обсязі рішення ВРП, яким введено в дію такий дискримінаційний акт. ВПВС, погоджуючись з відсутністю підстав для задоволення таких позовних вимог, в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/134160148 від 12.02.2026 у справі № 990/70/25 вказала на раніше сформований нею правовий висновок, що факт дискримінації може бути встановлений, якщо: 1) державний захід, дія чи бездіяльність, які оскаржуються, підпадають під чинність (захист, регулювання, дію) іншого положення закону, яким встановлені певні права та свободи; 2) є відмінність у поводженні проти інших осіб, котрі знаходяться в аналогічній або схожій ситуації (становищі, стані). При цьому поводження з особою, яка заявляє про дискримінаційне ставлення до неї, є істотно (разюче) відмінним і менш справедливим, ніж з іншими особами; підставами для розрізнення є особиста характеристика або статус заявника; інші особи, з якими така особа себе порівнює, знаходяться в аналогічній ситуації, а різниця у ставленні до особи не мотивована притаманною їй певною персональною ознакою. Відповідно були визнані необґрунтованими доводи позивача щодо проявів дискримінації відносно нього, оскільки у спірних правовідносинах відсутні обставини, які б свідчили про відмінне ставлення до позивача за певною ознакою, яке б порушувало його права, адже реалізація співробітниками Служби судової охорони своїх повноважень, наданих з метою забезпечення порядку та безпеки в органах судової влади, не може вважатися проявом дискримінації.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/134160145 від 12.02.2026 у справі № 990/366/25 вкотре звернула увагу, що можливість учасника справи реалізувати своє право на подання позову / заяви має корелювати з обізнаністю цієї особи з мотивами прийняття відповідного рішення. Обізнаність з правовими підставами та мотивами прийняття рішення зумовлює виникнення в особи інтересу у зверненні до суду щодо захисту своїх прав, свобод та інтересів у разі виявлення їх порушення та надалі дає змогу підготувати аргументовану позовну заяву. Не заперечуючи висновку суду першої інстанції про те, що з моменту розміщення оскаржуваного рішення на офіційному вебсайті ВККС позивачка мала можливість ознайомитися з його змістом, ВПВС зазначила, що об`єктивна можливість встановити факт порушення її прав виникла лише після отримання повного тексту рішення, оскільки в день його ухвалення позивачка була ознайомлена лише з вступною та резолютивною частинами, без відома мотивів, покладених в основу рішення, що унеможливлювало його оскарження. Незважаючи на те, що повний текст рішення було оприлюднено на вебсайті ВККС раніше (ніж отримано повний текст рішення), враховуючи, що позивачка вчиняла активні дії для можливості оскарження рішення в межах строку, ВПВС дійшла висновку, що наявні достатні підстави для поновлення строку на звернення до суду відповідно до ст. 121 КАС України
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/134124018 від 21.01.2026 у справі № 359/8573/20 висновує, що якщо на підприємстві діє декілька первинних профспілкових організацій, кожна з них (через виборний орган або профспілкового представника) незалежно від членства у спільному представницькому органі та участі в укладенні колективного договору має право самостійно звертатися до власника або уповноваженого ним органу з вимогою про розірвання трудового договору з керівником підприємства відповідно до ч. 1 ст. 45 КЗпП України (п. 9 ч. 1 ст. 247 КЗпП України, ч. 1 ст. 33, п. 9 ч. 1 ст. 38 ЗУ «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). Було зазначено, що профспілкові організації можуть здійснювати представництво та захист колективних інтересів та індивідуальних прав та інтересів працівників. У питаннях індивідуальних прав та інтересів працівників профспілка здійснює представництво і захист членів профспілки, а у питаннях колективних інтересів працівників - представництво та захист інтересів працівників підприємства незалежно від їх членства у профспілках. В питанні судового контролю у процедурі звільнення керівника за ініціативи профспілки суду необхідно враховувати, що наведені у відповідній вимозі підстави для розірвання трудового договору з керівником підприємства повинні бути обґрунтованими, істотними та прямо передбачені законом. Під час вирішення спору за позовом про оскарження рішення профспілки щодо звернення з вимогою до власника підприємства про звільнення керівника суд має оцінити підстави такої вимоги на предмет її обґрунтованості, відповідності визначеному законом переліку підстав її заявлення, істотності порушення трудового законодавства керівником підприємства, а також меті діяльності профспілкових організацій, яка, як уже зазначалося, в питанні розірвання трудового договору з керівником підприємства полягає в захисті колективних інтересів працівників підприємства. Оскільки особа, яка тимчасово виконує обов`язки керівника підприємства за вакантною посадою, тобто «виконувач обов`язків керівника підприємства», підпадає під загальне поняття «керівник підприємства», то рішення виборного органу або профспілкового представника первинної профспілкової організації про звернення до власника або уповноваженого ним органу з вимогою про розірвання трудового договору (контракту) може стосуватись і виконувача обов`язків керівника підприємства. З огляду на викладене ВПВС відступила від висновків, викладених ВС у складі колегії суддів КЦС в постанові від 11.12.2019 у справі № 266/4331/17.
ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/134041286 від 21.01.2025 у справі № 925/632/19 зауважила, що вирішення питання про забезпечення позову правилами зазначеної глави ГПК України не передбачене та до компетенції ВС не належить. Відповідно до визначених процесуальним законом повноважень та функцій Верховний Суд здійснює перевірку рішень судів першої та апеляційної інстанцій, що виключає можливість вирішення процесуального питання забезпечення позову на цій стадії розгляду справи. На відміну від судів першої та апеляційної інстанцій саме суд касаційної інстанції є судом права, тобто тією судовою інституцією, яка не наділена повноваженнями встановлювати обставини та оцінювати докази, якими такі обставини підтверджуються. Оскільки під час розгляду і вирішення заяви про забезпечення позову необхідним є встановлення наявності або відсутності підстав для забезпечення позову з урахуванням установлених фактичних обставин кожної конкретної справи, а обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову, то вирішення цієї заяви безпосередньо пов`язано з необхідністю оцінки доказів і встановлення обставин, що не є притаманним для суду касаційної інстанції. У касаційному провадженні передбачена інша процедура, властива лише суду касаційної інстанції, - процесуальна можливість на стадії касаційного розгляду справи зупинити виконання або дію оскаржуваного судового рішення.
Обґрунтовуючи наявність у справі виключної правової проблеми, колегія суддів зазначила, що національне законодавство не виключає можливості здійснення громадянином права на сумлінну відмову від військової служби навіть під час дії воєнного стану, якщо в порядку, встановленому КПК України, доведено наявність відповідних релігійних переконань у особи і їх непереборний конфлікт із виконанням цією особою обов`язку проходити військову службу. ККС також зазначив, що положення ч. 4 ст. 35 Конституції України у їх взаємозв`язку із визначеними ч. 3 ст. 8 Основного Закону, унеможливлюють перекладання на людину негативних наслідків відсутності законодавчого механізму реалізації конституційного права громадянина, адже впровадження такого регулювання є сферою відповідальності Держави. Відсутність механізму реалізації права громадян на проходження альтернативної служби не свідчить про відсутність такого права і не може призводити до притягнення особи до відповідальності. На думку колегії суддів, застосоване об`єднаною палатою ККС тлумачення, викладене в постанові від 27.10.2025 року у справі №573/838/24 потенційно може наражати Державу на відповідальність через порушення ст. 9 Конвенції. Відмовляючи у прийняті справи до свого розгляду, ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/134041292 від 11.02.2026 у справі №459/2030/24 зазначила, що колегія суддів чітко не обґрунтувала неефективність правового регулювання цього питання в аспекті охоронюваних прав, свобод та інтересів учасників кримінального провадження, зокрема, зазначила про необхідність вирішення питання щодо наявності/відсутності в діях засуджених складу кримінального правопорушення, розмежувавши дії, спрямовані на відкриту відмову виконати наказ начальника, а також інше умисне невиконання наказу, від сумлінної відмови виконувати обов`язки військової служби, які суперечать релігійним переконанням. Було вказано на відсутність обґрунтування неможливості вирішення зазначених правових питань (щодо наявності чи відсутності в діях засуджених складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 КК України) самостійно колегією суддів під час касаційного перегляду.
КМУ 10.09.2025 прийняв постанову № 1151 «Про внесення змін до постанов КМУ від 21.10.2015 № 835 і від 30.11.2016 № 867», якою було викладено у новій редакції Перелік наборів даних, які підлягають оприлюдненню у формі відкритих даних. Зокрема, до розпорядників інформації (відповідно до компетенції) було віднесено Етичну раду та визначено набір даних, який підлягає оприлюдненню нею у формі відкритих даних, до якого входить: інформація про склад Етичної ради; інформація про членів Етичної ради-доповідачів, призначених для оцінювання діючих членів Вищої ради правосуддя та кандидатів; порядки денні засідань Етичної ради, рішення Етичної ради, інформація про перебіг та результати встановлення відповідності кандидатів на посаду члена Вищої ради правосуддя критерію професійної етики та доброчесності. Разом з цим, враховуючи визначений у ст. 58 Конституції України принцип дії нормативно правового акта в часі, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/133983608 від 05.02.2026 у справі № 320/5034/24 дійшла висновку, що внесені зміни не можуть впливати на спірні правовідносини, які мали місце у 2023 році.
TGLIST.COM.UA
