У постанові ВПВС від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц, провадження № 14-318цс18, зазначено, що «статтею 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу ( з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом). Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України. Така ж правова позиція висловлена у постанові ВПВС від 19.05.2020 у справі № 910/23028/17. Зважаючи на вищевикладені висновки щодо застосування ч. 1 ст. 1050 та параграфа 2 глави 49 ЦК України стосовно наявності / відсутності підстав для стягнення передбаченої договором пені після настання строку повернення кредиту / позики, визначеного у договорі, чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із ч. 2 ст. 1050 ЦК України, ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/133719654 від 21.01.2026 у справі № 914/140/24 дійшла висновку про відсутність підстав для передачі цієї справи на її розгляд.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/133708759 від 22.01.2026 у справі № 990/191/24 погодилась з висновком суду першої інстанції про те, що за обставинами цієї справи заяву позивача про поновлення його на посаді судді Конституційного Суду України з відновленням строку його перебування на цій посаді на термін, що залишався перед його незаконним відстороненням від посади, Президент України хоча й опосередковано, через свій Офіс, розглянув та надав на неї відповідь, а отже, не допустив протиправної бездіяльності щодо розгляду звернення позивача в частині його неналежного розгляду. Одночасно було слід зауважено, що Конституція України та Закон № 393/96-ВР не встановлюють для Президента України обов`язок особисто розглядати звернення громадянин (зокрема і заяви) та повідомляти їх про результати розгляду цих звернень. Отже, переконання позивача про наявність у Президента України обов`язку особисто підписати відповідь на його заяву, з огляду на викладені у цій постанові висновки, не доводить порушення відповідачем прав позивача у спірних правовідносинах.
ВПВС неодноразово послідовно зазначала, що поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах ВПВС також звертала увагу на те, що у судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган. У справах про відшкодування шкоди державою вона бере участь як відповідач через той орган, діяннями якого завдано шкоду. Хоча наявність такого органу для того, щоб заявити відповідний позов до держави Україна, не є обов`язковою. Участь у вказаних справах Державної казначейської служби України чи її територіальних органів не є необхідною. В постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/133719651 від 14.01.2025 у справі № 465/5323/15-ц ВПВС зауважила, що позивач розцінював дії працівників ДАІ ГУ МВС України у Львівській області щодо зняття з обліку належних боржнику та арештованих судом транспортних засобів як такі, які допустили порушення його прав та завдали йому матеріальної та моральної шкоди. Отже, суд першої інстанції правильно визначив належним відповідачем у справі державу в особі ДАІ ГУ МВС України у Львівській області. Оскільки рішенням Апеляційного суду Львівської області було скасовано рішення суду першої інстанції лише з підстав пред`явлення позову до неналежного відповідача, що є помилковим, ВПВС дійшла висновку про направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
На думку КГС у складі ВС, у правозастосуванні норм законодавства України наявна виключна правова проблема, яка полягає у: визначенні правового режиму захисних споруд цивільного захисту, що первинно перебували у державній та комунальній власності, а саме у з'ясуванні можливості або неможливості перебування таких об'єктів у приватній власності фізичних чи юридичних осіб; визначенні належного та ефективного способу судового захисту, застосування якого забезпечить відновлення порушеного права держави, відповідатиме його правовій природі та характеру порушення, буде пропорційним меті захисту та сприятиме досягненню завдань правосуддя й принципу процесуальної економії. Необхідність вирішення цієї правової проблеми зумовлена також змінами, що відбулися у чинному законодавстві, зокрема у підходах до застосування положень статей 261, 388, 390, 391 Цивільного кодексу України у контексті посилення гарантій захисту прав добросовісного набувача. З огляду на це виникає потреба у формуванні єдиного та узгодженого підходу щодо співвідношення публічного інтересу держави у збереженні та належному функціонуванні об'єктів цивільного захисту і приватного інтересу осіб, які добросовісно набули майно за участю відповідних державних органів. Погоджуючись з таким мотивуванням ВПВС 21.01.2026 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/133579215 про прийняття справи № 922/2484/24 до свого розгляду.
Національні суди відмовили ТОВ у відстроченні або звільненні від сплати судового збору з мотивів, що стаття 8 ЗУ «Про судовий збір» № 3674-VI передбачає таку можливість виключно для фізичних осіб за наявності відповідних умов. Водночас суди не надали оцінки поданим Товариством доказам його критичного майнового стану (фінансовий звіт за 2018 рік, виписка з банківського рахунку, документи про безрезультатні спроби стягнення заборгованості у 2015-2018 роках тощо), обмежившись формальним тлумаченням суб`єктного складу норми. Рішенням від 09.10.2025 ЄСПЛ у справі «Король та інші проти України» визнав порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв`язку з обмеженням у доступі до суду (непосильна ставка судового збору у провадженні та/або ненадання правової допомоги), визначивши ТОВ 1 500 Євро в якості відшкодування моральної шкоди та 250 Євро в якості компенсації судових та інших витрат. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/133579216 від 21.01.2026 у справі № 925/1293/19 констатувала, що характер порушення, встановленого ЄСПЛ (обмеження доступу до суду через непосильний судовий збір без оцінки майнового стану юридичної особи), ставить під сумнів результат національного провадження в частині повернення позовної заяви. Повне відновлення попереднього юридичного стану ТОВ «Скайсіті-груп» (restitutio in integrum) можливе лише шляхом скасування оскаржуваних рішень та направлення справи до суду першої інстанції для належного розгляду клопотання про відстрочення / звільнення від судового збору у контексті вирішення питання про прийняття позовної заяви Товариства до розгляду з урахуванням висновків ЄСПЛ та оцінки поданих доказів.
Суд не може здійснювати контроль за органами, які ухвалюють рішення щодо відкриття дисциплінарної справи та щодо притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/133382327 від 15.01.2026 у справі № 990/438/25 акцентувала, що умови і порядок оскарження актів ВРП та її дисциплінарних палат у питаннях, які вирішуються під час дисциплінарного провадження щодо судді, чітко регламентовані у Законі № 1798-VIІІ, який не передбачає судового контролю адміністративного суду на етапі попередньої перевірки дисциплінарної скарги і ухвалення рішення щодо відкриття дисциплінарної справи. Незгода позивача з обставинами, покладеними в основу змісту ухвали про відкриття дисциплінарної справи, а саме дії ВРП щодо використання наявної в матеріалах кримінальних проваджень інформації, отриманої внаслідок втручання у спілкування, не створює для позивача можливості її перегляду в судовому порядку в силу імперативної законодавчої заборони на таке оскарження, так само як і дій ВРП, в результаті вчинення яких було прийнято цю ухвалу (постанова ВПВС https://reyestr.court.gov.ua/Review/133382329 від 15.01.2026 у справі № 990/245/25). Чинним законодавством не передбачено можливості оскаржити рішення Дисциплінарної палати ВРП (дисциплінарного органу в системі правосуддя) про залишення без розгляду та повернення скаржнику дисциплінарної скарги, зокрема, до суду (постанова ВПВС https://reyestr.court.gov.ua/Review/133382320 від 15.01.2026 у справі № 990/526/25).
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/133319630 від 11.12.2025 у справі № 990/14/25 нагадала, що у справі «Лелас проти Хорватії» Європейський суд з прав людини звернув увагу на те, що держава, чиї органи влади не дотримувалися власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу. Також на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (справа ЄСПЛ «Тошкуце та інші проти Румунії») і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Враховуючи активну поведінку позивача та добросовісне користування ним своїми правами, а також правомірні сподівання на виправлення ВРП своєї ж помилки щодо рішення про підстави звільнення судді з посади, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення заяви та поновлення строку звернення до суду.
ВПРВС в постанові від 08.10.2019 у справі № 911/594/18 виснувала, що зі змісту статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» слідує, що у наведених у цьому Законі випадках перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов`язком, а не правом забудовника. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, є обов`язковим на підставі закону. Підтримуючи таку правову позицію ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/133212583 від 03.2.2025 у справі № 914/768/22 зазначила, що укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту є обов`язком для забудовника, який виникає у нього в силу закону. Таким чином, забудовник не може не знати про наявність у нього такого обов`язку. З огляду на це відсутність згоди вищого органу управління юридичної особи на укладення такого договору, а також перевищення виконавчим органом юридичної особи повноважень при його укладенні не впливають на необхідність виконання юридичною особою імперативно встановленого законом обов`язку та не припиняє його.
Чи можна вважати, що посилання у договорі на те, що керівник юридичної особи діє на підставі статуту, свідчить про безумовну обізнаність іншої сторони зі статутом у повному обсязі чи в певній частині або покладає на контрагента обов`язок ознайомитися зі статутом? Відповідаючи на це питання ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/133212583 від 03.2.2025 у справі № 914/768/22 зазначила, що оцінка обізнаності контрагента з повноваженнями органу управління юридичної особи має здійснюватися судами з враховуванням презумпції достовірності відомостей, внесених до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, включаючи дані про обмеження представництва юридичної особи. Ознайомлення контрагента юридичної особи з інформацією з Єдиного державного реєстру про цю юридичну особу, зокрема стосовно обсягу повноважень директора, можна вважати проявом розумної обачності в контексті з`ясування повноважень керівника юридичної особи на представництво її інтересів. Негативні наслідки, спричинені неповідомленням / неповним повідомленням державного реєстратора про наявні обмеження повноважень посадових осіб (органів управління) заявника, а також відображенням у Єдиному державному реєстрі недостовірних (неповних) відомостей про юридичну особу, покладаються на юридичну особу та не можуть покладатися на її контрагента.
Позивач не погодився з кількістю балів (оцінкою), нарахованих йому трьома членами екзаменаційної комісії за виконання практичного завдання, які відображені в екзаменаційній відомості. На його думку, встановлення кількості балів є рішенням, оскільки саме ця дія (рішення) була визначальною, остаточною і визначила загальний підсумковий результат виконаного практичного завдання. Всі наступні рішення ВККС є лише похідними від рішення екзаменаційної комісії, а тому його скасування є належним способом захисту порушеного права. ВПВС такі доводи позивача визнала безпідставними, адже таке рішення ВККС не має безпосереднього впливу на інтереси кандидата на посаду судді, не породжує, не змінює і не припиняє його прав чи обов`язків, а лише фіксує результат оцінювання. Оскільки «рішення екзаменаційної комісії» не є тим рішенням, яке на стадії підбиття підсумків певного етапу кваліфікаційного оцінювання ВККС може бути окремим (самостійним) предметом судового розгляду, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132746734 від 11.12.2025 у справі № 990/217/25 констатувала наявність підстав для закриття провадження у цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 КАС України.
TGLIST.COM.UA
