Позивач вимагав визнати протиправним та скасувати рішення ВРП про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, оскільки воно прийняте без з`ясування дійсних обставин справи та без врахування пояснень позивача. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/134647898 від 05.02.2026 у справі № 990/137/25 дійшла висновку, що ВРП у межах наданих повноважень оцінює підстави для тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, а не обґрунтованість підозри. Встановлення наявності або відсутності правових підстав для відсторонення здійснюється ВРП за власною оцінкою обставин, пов`язаних з оголошеною судді підозрою. ЄСПЛ, розглядаючи питання обсягу судового розсуду при оцінці актів та дій органів державної влади під час реалізації ними їх виключної компетенції, вказав на те, що за загальним правилом національні суди повинні утримуватися від перевірки обґрунтованості таких актів, однак суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, не підтвердженими доказами або ж помилковими щодо фактів. ВПВС констатувала відсутність обов`язкових (формальних) підстав для скасування оскарженого рішення ВРП, адже висновки ВРП не є свавільними, нераціональними, не підтвердженими доказами або помилковими щодо фактів.
Позивачка, яка працює головним спеціалістом у суді першої інстанції, оскаржувала виплату їй з 01.01.2024 надбавки за вислугу років на рівні 30 відсотків від посадового окладу замість 50 відсотків від посадового окладу. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/134688422 від 19.02.2026 у справі № 240/7215/24 виснувала, що нарахування та виплата у 2024 році державним службовцям надбавки за вислугу років має відбуватися з урахуванням вимог п. 12 розділу «Прикінцеві положення» ЗУ № 3460-IX «Про Державний бюджет України на 2024 рік», який зупинив дію приписів ЗУ № 889-VIII «Про державну службу» у частині оплати праці державних службовців і неконституційним у встановленому законом порядку не визнавався, а отже, підлягав застосуванню розпорядником бюджетних коштів стосовно позивачки. ВПВС констатувала, що зменшення розміру надбавки за вислугу років на державній службі відбулося одночасно зі зростанням посадового окладу та не спричинило звуження соціальних гарантій і зменшення загального розміру грошової винагороди таких працівників. Позивачка ж натомість просила про вибіркове застосування законодавства, а саме в межах єдиної реформи оплати праці державних службовців погоджується зі збільшенням посадового окладу, втім заперечувала проти зменшення розміру надбавки за вислугу років, хоча законодавець розглядав це як невід`ємну частину впроваджуваних змін. Висновок: нарахування та виплата у 2024 році державним службовцям надбавки за вислугу років мала відбуватися з урахуванням вимог п. 12 розділу «Прикінцеві положення» Закону № 3460-IX- на рівні 2 відсотків посадового окладу державного службовця за кожний календарний рік стажу державної служби, але не більше 30 відсотків посадового окладу.
Позивач вимагав визнати протиправною бездіяльність ВРУ щодо непризначення виборів Президента України на 31.03.2024 та зобов`язати єдиний орган законодавчої влади призначити вибори глави держави. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/134647900 від 05.02.2026 у справі № 990/210/24 зазначила, що оскаржити відповідну бездіяльність ВРУ до іншого органу, ніж суд, немає можливості і саме суд як незалежний і безсторонній щодо парламенту орган має виконувати функцію контролю за діями та рішеннями парламенту у сфері реалізації виборчих прав громадян, тому обраний позивачем у сфері публічно-правових відносин спосіб захисту свого конституційного права як громадянина України вільно обирати (право голосу на виборах) та бути обраним на пост Президента України не суперечить закону. Водночас було зауважено, що ст. 19 Закону № 389-VIII містить імперативний припис, який забороняє проводити вибори Президента України в умовах воєнного стану. Ця норма є чинною та не визнавалася у встановленому законом порядку неконституційною. Отже, у ВРУ в умовах введеного в країні воєнного стану правові підстави для неврахування такого припису закону відсутні. Недопущення здійснення виборчого процесу в умовах, за яких неможливе безперешкодне та вільне волевиявлення громадян, є саме тією легітимною метою, яка й зумовлює існування вказаних правових норм та дає змогу стверджувати про правомірність передбаченого ними обмеження реалізації виборчого права.
Системний аналіз п. 4 ч. 1 ст. 106 Закону № 1402- VIII дає підстави для висновку, що до істотних негативних наслідків, які настають внаслідок грубого порушення закону суддею, законодавець відніс інші порушення прав особи, які не охоплюються переліком прав людини і основоположних свобод, встановлених Конвенцією, які стосуються саме учасників справи або осіб, які не брали участі у справі, якщо суд безпосередньо вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки. ВРП не мотивувала, чому відсутність роз`яснення права на правничу допомогу була грубою недбалістю, а не помилкою (поспіхом) судді в умовах воєнного стану ВПВС в постанові від 22.01.2026 у справі № 990SCGC/11/25 https://reyestr.court.gov.ua/Review/134124017 зазначила, що скасування рішення не свідчить про умисне порушення норм права чи неналежне ставлення судді до своїх обов`язків. На переконання ВПВС, порушення прав людини і основоположних свобод мають полягати не в самому по собі неправильному застосуванні суддею приписів закону, якими гарантовані ті чи інші права людини (навіть якщо ця помилка мала місце), а в настанні внаслідок цього конкретних фактів чи обставин, які полягають у заподіянні носію права чи іншим особам шкоди (втрата, знищення чи пошкодження майна, інші матеріальні збитки, незаконне позбавлення свободи, витік конфіденційної чи службової інформації, позбавлення чи обмеження у можливостях здійснювати професійну діяльність, шкода життю, здоров`ю, майну, честі, гідності, репутації тощо). Обов`язковими елементами об`єктивної сторони дисциплінарного проступку є: 1) порушення суддею прав людини і основоположних свобод або інше грубе порушення закону; 2) істотні негативні наслідки; 3) причинно-наслідковий зв`язок між порушеннями і наслідками. Висновки ВРП про наявність складу проступку були визнані ВПВС невмотивованими, оскільки не містили обґрунтування грубості порушення, істотності наслідків та причинного зв`язку. ВРП фактично ототожнила порушення з наслідками, не розрізняючи їх, та вдалася до ревізії судового рішення, що суперечить принципу незалежності суддів.
Фермерську діяльність можуть здійснювати лише громадяни України, вони мають бути родичами або членами однієї сім`ї. Родинні або сімейні стосунки є обов`язковими для створення та діяльності фермерського господарства. Отже, частка у складеному капіталі фермерського господарства не може бути відчужена особам, які не є членами сім`ї або родини, юридичним особам, а також особам, які не є громадянами України. Це унеможливлює застосування механізму, передбаченого ст. 21 ЗУ «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» щодо відчуження частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю Необхідно керуватися статтею 131 ЦК України, якою передбачений особливий порядок можливості звернення стягнення на частку учасника у складеному капіталі повного товариства, а саме: частина майна фермерського господарства, пропорційна частці члена-боржника у складеному капіталі, виділяється у грошовій формі чи в натурі відповідно до балансу, складеного на момент вибуття такого члена з фермерського господарства. Виконавець з метою забезпечення виконання рішення суду наділений повноваженнями накласти арешт як на частку, так і на корпоративні права члена фермерського господарства. Члени фермерського господарства, які вважають, що частка у складеному капіталі фермерського господарства належить їм, а не боржнику, мають право захистити своє право в порядку, передбаченому частинами першою - третьою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження». Відповідні висновки містяться у постанові ВПВС https://reyestr.court.gov.ua/Review/134456469 від 21.01.2026 у справі № 904/1615/22.
Мета дискреції (розсуду) адміністративного органу зводиться до того, що:- завдяки дискреції забезпечується індивідуалізація та справедливість вирішення тих або інших справ, оскільки вони розглядаються в межах конкретних обставин, які можуть бути враховані відповідним суб`єктом;- такі повноваження сприяють адміністративній гнучкості, дозволяючи адміністративним органам, які приймають рішення, адаптуватися до мінливих обставин та пріоритетів (за умови дотримання обмежень законності та розумності) та сприяють підвищенню ефективності (раціональності) та оперативності управлінської діяльності;- дискреція дозволяє максимально повно врахувати права, свободи та інтереси приватної особи і особливо під час їх зважування з публічним інтересом. Правовладдя вимагає, щоб будь-яка дискреція не була так необмеженою, щоб стати потенційно свавільною. Жодна дискреція не може бути юридично безмежною. ВККС України у спірному рішенні дійшла висновку, зокрема, про наявність неспростованих сумнівів, зумовлених незначним доходом позивача та його діями, спрямованими на придбання об`єктів нерухомості. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/134456470 від 12.02.2026 у справі № 990/301/25 зазначила, що такі висновки ВККС України зроблені фактично на підставі припущень, адже спірне рішення містить лише посилання на певні обставини, які стосуються доходів позивача та його трудової діяльності, однак без зазначення жодних мотивів, які спонукали б відповідача дійти такого висновку. Виключність повноважень Комісії у процедурі оцінювання кандидатів на посаду судді в межах конкурсу на зайняття вакантної посади судді апеляційного суду не звільняє Комісію від обов`язку належним чином мотивувати рішення.
Відповідно до абзацу четвертого пункту 7.11 ПРРЕЕ на період розгляду судом спірних питань щодо порушення споживачем цих Правил та/або умов договорів, наявність яких передбачена цими Правилами, припинення електропостачання такого споживача,пов`язане з оскарженим фактом порушення, не здійснюється за умови своєчасного надання споживачем до моменту відключення відповідної ухвали суду про прийняття позовної заяви до розгляду. Відкриття провадження у справі після факту відключення споживача є підставою для відновлення електропостачання. Необхідними умовами застосування цієї норми права є своєчасне надання споживачем до моменту відключення відповідної ухвали суду про прийняття позовної заяви до розгляду. Відкриття провадження у справі після факту відключення споживача є підставою для відновлення електропостачання.Проте суб`єкти постачання електричної енергії не завжди виконують вимоги абзацу четвертого пункту 7.11 ПРРЕЕ. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/134456475 від 11.02.20256 у справі № 344/13201/23 відступила від висновків, викладених у постанові ВС у складі колегії суддів КГС від 06.05.2024 у справі № 922/5196/23, та зазначила, що вирішення питання щодо відновлення / припинення або обмеження електропостачання на підставі п. 7.11 ПРРЕЕ здійснюється з використанням інституту процесуального права - забезпечення позову шляхом заборони відключення електропостачання такого споживача на час вирішення справи про оскарження факту порушення споживачем цих Правил та/або умов договорів.
Ухвалюючи рішення про звільнення судді з посади, ВРП виходила з того, що, на її переконання, набуття суддею громадянства держави-агресора свідчить про порушення нею статей 4, 127 Конституції України та статей 51, 54 ЗУ № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», статей 52, 56, 57, 121 Закону № 1402-VIII, статей 1, 6 Кодексу суддівської етики, а з огляду на те, що протягом тривалого часу вона здійснювала правосуддя в Україні та ухвалювала рішення іменем України, це ставить під сумнів її здатність забезпечити утвердження в державі принципу верховенства права, зокрема інтересів осіб, які звертаються до суду та очікують неупередженого правосуддя, суперечить конституційному принципу незалежності судді, неминуче підриває авторитет правосуддя, що має наслідком зниження рівня довіри громадян до судової влади. Під час перегляду рішення Ради про звільнення судді за особливими обставинами суд не може давати оцінку обставинам та фактам, які були підставою для ухвалення рішення про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Водночас Велика Палата в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/134456471 від 12.02.2026 у справі № 990/3/25 погодилась з висновком суду першої інстанції про те, що оскаржуване рішення ВРП містить конкретну підставу звільнення позивачки, визначену Конституцією України, та є вмотивованим. а тому підстав для скасування цього рішення немає.
Згідно з правовими позиціями ВС у складі КГС, рішення загальних зборів учасників (акціонерів, членів) та інших органів юридичної особи не є правочинами у розумінні статті 202 ЦК України і до них не можуть застосовуватися положення статей 203 та 215 указаного Кодексу, які визначають підстави недійсності правочину. Зазначені рішення є актами ненормативного характеру (індивідуальними актами), тобто офіційними письмовими документами, що породжують певні правові наслідки, які спрямовані на регулювання господарських відносин і мають обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин. У постанові від 01.03.2023 Велика Палата виснувала, що рішення загальних зборів товариства є одностороннім правочином товариства (справа № 522/22473/15-ц), а 18.12.2024 в справі № 916/379/23 ВПВС відступила від вказаного висновку та резюмувала, що рішення загальних зборів учасників товариства не є правочинами в розумінні статті 202 ЦК України і мають розглядатися як акти ненормативного характеру (індивідуальні акти). Водночас, на думку колегії суддів ККС, для правильного вирішення кримінального провадження необхідно сформулювати наступну правову позицію: «Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Під вчиненням правочину для кваліфікації за ст. 206-2 КК України слід розуміти як його вчинення винуватою особою, так і забезпечення (організацію) нею вчинення такого правочину іншими особами; суспільно небезпечне діяння як складова об`єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 206-2 КК України, полягає у вчиненні правочинів, які за зовнішніми ознаками є законними та за результатами яких настають певні юридичні наслідки; конкретний перелік правочинів, вчинення яких дозволяє кваліфікувати діяння за ст. 206-2 КК України, законодавець не наводить, а тому він фактично не обмежений; особливостями таких правочинів є те, що у більшості випадків вони вчиняються у письмовій формі, оскільки стороною є юридична особа (статті 207, 208 ЦК України), і вважається укладеними після внесення відповідних відомостей до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських утворень або Державного реєстру речових прав на нерухоме майно». ВПВС вирішила прийняти до розгляду кримінальне провадження, постановивши 11.02.2026 відповідну ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/134266622 у справі № 527/1096/19.
ЄСПЛ 13.11.2025 ухвалив остаточне рішення у справі «Соколов та інші проти України», яким констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв`язку з відмовою у доступі до судів вищих інстанцій, присудивши 21 1500 євро на відшкодування моральної шкоди, а також 250 євро компенсації судових та інших витрат. Відмова в доступі до суду вищої інстанції була зумовлена тим, що суд апеляційної інстанції, розглядаючи клопотання адвоката (представника потерпілого) про поновлення строку на апеляційне оскарження (через те, що повний текст постанови суду був складений та надісланий потерпілому та його представнику пізніше), відмовив у поновленні строку. Апеляційний суд вважав, що зазначену обставину не можна вважати поважною причиною, оскільки потерпілий та його представник були присутні у судовому засіданні та мали можливість у встановлений строк подати апеляційну скаргу із загальним формулюванням незгоди із оскаржуваною постановою. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/134235158 від 18.02.2026 у справі № 193/411/21 дійшла висновку, що постанова суду апеляційної інстанції, якою відмовлено в поновленні строку на апеляційне оскарження та повернуто апеляційну скаргу, є незаконною, оскільки ухвалена з порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції, що зумовило направлення справи про адміністративне правопорушення на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
TGLIST.COM.UA
