За конкретних обставин цієї справи поведінка позивача після оприлюднення оскаржуваних рішень, нетривалий проміжок часу, упродовж якого було реалізовано звернення до Комісії щодо ознайомлення з матеріалами оцінювання виконаних завдань, нетривалий проміжок часу, упродовж якого відбулося звернення до суду з позовом після отримання відповіді від ВККС України, вказують на вжиття позивачем активних дій та добросовісність його поведінки в контексті реалізації права на судовий захист. Роблячи такий висновок та надаючи оцінку поведінці позивача після отримання відповіді від ВККС України щодо його добросовісності, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132746730 від 08.12.2025 також врахувала, що останній проходив лікування, що у свою чергу ускладнило підготовку позовної заяви та вплинуло на тривалість її складання. Водночас в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132746732 від 08.12.2025 у справі № 990/337/25 ВПВС нагадала, що початок відліку строку звернення до суду пов`язується з моментом, коли особа дізналася або мала дізнатися про рішення, дію чи бездіяльність, унаслідок якої відбулося порушення її прав, свобод чи інтересів, а не з моментом, коли вона усвідомила, що відповідне рішення порушує її права. Тому факт направлення / ненаправлення ВККС рішень чи день ознайомлення з ними в кабінеті «Суддівська кар`єра», у цьому випадку, не впливають на строк для оскарження рішень Комісії та початок його відліку, оскільки моментом, коли позивачка повинна була дізнатися про порушення її прав, є момент обізнаності про прийняття оскаржуваних рішень. Окрім цього, було звернуто увагу на те, що протягом двох місяців від дня ухвалення Комісією оскаржуваних рішень, позивачка не вчиняла будь-яких дій з метою отримання від відповідача копій цих рішень, як і дій щодо підготовки звернення до суду із цим позовом. Відповідно посилання позивачки на добросовісність дій в контексті очікування відповіді від Комісії на її запит не спростовують її процесуальну бездіяльність в межах строку, встановленого законодавством для оскарження рішень ВККС України.
Чинне законодавство України не визначає змісту поняття доброчесності як вимоги до судді (кандидата на посаду судді) і показників (індикаторів) для оцінки ВККС відповідності кандидата на посаду судді критерію доброчесності. Однак слід врахувати, що доброчесністю, як цей термін визначено в Сучасному словнику з етики, є позитивна моральна якість, зумовлена свідомістю і волею людини, яка є узагальненою стійкою характеристикою людини, її способу життя, вчинків; якість, що характеризує готовність і здатність особистості свідомо і неухильно орієнтуватись у своїй діяльності та поведінці на принципи добра і справедливості. З огляду на вимогу доброчесності від особи, яка прагне зайняти посаду судді, очікується уважність щодо розкриття інформації про себе під час участі у відповідному конкурсі, а також чітка, логічна та послідовна позиція в дотриманні правових норм при заповненні документів, які передбачені процедурою конкурсу. Повноваження оцінювати ті чи інші діяння та характеристики кандидата на посаду судді як такі, що можуть зумовлювати зазначений негативний вплив, належить саме ВРП, члени якої ухвалюють рішення за їхнім внутрішнім переконанням, сформованим на підставі власної оцінки обставин, пов`язаних із відповідним кандидатом. А судовий контроль за реалізацією цього повноваження ВРП полягає у тому, щоб проконтролювати, чи не є висновки Ради довільними та нераціональними, не підтвердженими доказами або ж помилковими стосовно певних фактів. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132746751 від 11.12.2025 у справі № 990/410/24 погодилась з доводами апеляційної скарги про те, що пояснення позивачки про причини недекларування доходів її чоловіка та спосіб недекларування свідчить про її недостатню сумлінність та неготовність докладати достатніх зусиль для того, щоб виконувати обов`язок судді бути поінформованим щодо майнового стану членів своєї сім`ї. Також було враховано обґрунтованість позиції ВРП щодо оцінки дописів позивачки у 2014 році у соціально-орієнтованому ресурсі «Вконтакте». Водночас у постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132746758 від 11.12.2025 у справі № 990/163/24 ВПВС зауважила, що незазначення у декларації відомостей про іншого співвласника автомобіля не повинне ставитись у провину при оцінці на відповідність критерію доброчесності, оскільки не має ваги того чинника, який би давав підстави для обґрунтованого сумніву в тому, що його пояснення кандидата неправдиві (стверджував про відмову колишньої дружини у наданні інформації, що повинна бути відображена в декларації). У постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132746726 від 08.12.2025 у справі № 990/186/24 ВПВС погодилась з тим, що існувала реальна потенційна можливість впливу кандидата на прийняття рішень міською радою, навіть якщо безпосередніх доказів такого впливу не подано, оскільки сам факт отримання особою, яка обіймала посаду в органах прокуратури, дозволу на реконструкцію та подальше набуття у власність двох квартир унаслідок реалізації цього дозволу без належного економічного обґрунтування умов на користь громади є достатньою підставою для сумнівів у відповідності поведінки кандидата принципам доброчесності.
Велика Палата в постанові від 20.11.2025 у справі № 990/171/25 наголосила, що, здійснюючи зовнішній публічний нагляд за дискреційними повноваженнями суб`єкта владних повноважень, суд не повинен вдаватися до зміни обсягу дискреційних повноважень, бо це є предметом відповідного правового регулювання, а має проконтролювати, чи не є викладені в рішенні цього органу висновки щодо обставин у справі довільними та нераціональними, не підтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів. Відповідні висновки були підтримані ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132789629 від 18.12.2025 у справі № 990/290/25, констатуючи правомірність дій ВККС при кваліфікаційному оцінюванні. Аналогічний підхід було продемонстровано ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132746798 від 18.12.2025 у справі № 990/216/25, де було зауважено, що дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, у межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними). У контексті діяльності ВККС це означає, що Комісія має повноваження самостійно визначати критерії оцінювання в межах установленого законом порядку та обирати спосіб реалізації процедур кваліфікаційного оцінювання з дотриманням правових норм. Формуючи сталу судову практику ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132746743 від 11.12.2025 у справі № 990/221/25 дійшла аналогічних правових висновків.
Відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб та задоволення позовних вимог. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132746728 від 04.12.2025 у справі № 990/50/24 зауважила, що правовідносини, які регулює рішення в оскаржуваній частині, виникають між ВККС України та суддями / кандидатами на посаду судді, які проходять процедуру кваліфікаційного оцінювання, і поширюється лише на осіб, щодо яких воно застосовується. Водночас та обставина, що оскаржене рішення було прийнято ВККС України уже після проходження позивачкою кваліфікаційного оцінювання, вказує на те, що цей правовий акт не призводить до встановлення / зміни або припинення прав та/або обов`язків безпосередньо для неї, а тому вона не є суб`єктом правовідносин, у яких був чи буде застосовано цей акт, зважаючи й на те, що кваліфікаційне оцінювання щодо неї закінчено. Оскільки позивачка не належить до числа осіб, щодо яких було чи буде застосовано оскаржуваний акт, відповідно вона не є суб`єктом його оскарження. Наведене, у свою чергу, свідчить про те, що оскаржуваний акт не порушує прав чи інтересів позивачки в межах спірних правовідносин, тому Велика Палата дійшла висновку про відмову у задоволенні таких позовних вимог.
Настання негативних наслідків для боржника через невиконання покладених на нього Законом обов`язків, зокрема щодо інформування виконавця, не можна розцінювати як результат протиправних дій (бездіяльності) виконавця щодо перевірки виконання боржником рішення під час прийняття постанови про арешт майна (коштів) боржника. Аналіз ст. 19 Закону № 1404-VIII свідчить, що обов`язки сторін виконавчого провадження- це нормативно закріплені вид та межі правової поведінки стягувача та боржника, дотримання яких є обов`язковим. Отже, невиконання обов`язків можна характеризувати як уникнення сторонами виконавчого провадження, зокрема боржником, здійснення покладених на них законами та підзаконними актами обов`язків та зобов`язань під час примусового виконання судового рішення, що призвело чи може призвести до негативних наслідків або заподіяння шкоди. ВПРВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132746774 від 18.12.2025 у справі № 580/3888/24 відступила від висновку КГС, викладеного в постанові від 01.04.2024 у справі № 4/69/07, щодо застосування п. 1 ч. 3 ст. 18 Закону № 1404-VIII, вказавши, що проведення перевірки виконавцем під час здійснення виконавчого провадження виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону, не має імперативного характеру, а є дискреційним повноваженням виконавця, і, відповідно, не є обов`язковою процесуальною дією в кожному випадку. Необхідно враховувати, що встановлення факту подання або неподання боржником документів на підтвердження сплати частини боргу до винесення постанови про арешт є істотною обставиною для правильного вирішення справи щодо обґрунтування накладання виконавцем арешту. Оскільки ВПВС була позбавлена можливості встановити факт подання боржником документів на підтвердження сплати частини боргу до винесення постанови про арешт, справу було направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
ВПВС ще у постанові від 18.12.2018 у справі № 908/1754/17 виснувала, що відсутність конструкції («за наявності одночасно») в ст. 365 ЦК України свідчить про можливість припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі позову інших співвласників за наявності хоча б однієї з перелічених законодавцем у частині першій цієї статті обставин (зокрема, в пунктах 1 - 3) Під час вирішення подібної категорії спорів суд має встановити: чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники - відповідачі у справі; чи сплачують інші співвласники, які володіють та користуються майном, матеріальну компенсацію позивачу за таке володіння та користування відповідно до ч. 3 ст. 358 ЦК України; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132746737 від 10.12.2025 у справі № 466/2128/23 зауважила, що оцінюючи категорію платоспроможності потрібно враховувати не лише економічну складову, а й конкретну життєву ситуацію, в якій виник спір (з урахуванням наявності майна, доступу до джерел доходу, соціального статусу, віку, стану здоров`я, витрат на базові потреби тощо). Також необхідно враховувати, що втрата єдиного житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла, гарантоване ст. 8 Конвенції. Таке втручання допускається лише за умови, що воно переслідує легітимну мету, є пропорційним. Ненаведення у судовому рішенні оцінки реальної платоспроможності відповідачів, наявності в них іншого житла та наслідків примусового виконання у виді втрати єдиного житла свідчить про порушення процесуальних гарантій, потрібних для дотримання принципу пропорційності Присудження компенсації на користь одного співвласника вартості його частки з інших співвласників за умови неможливості виділу її у натурі з неподільної речі не може відбуватися, якщо виконання такого рішення призведе до звернення стягнення на цю ж річ, яка є єдиним житлом. Було наголошено, що суди мають розглядати кожну справу з урахуванням конкретних обставин, зокрема характеру права спільної власності (сумісна чи часткова), суб`єктного складу учасників (особи, які перебували або перебувають у шлюбних чи сімейних відносинах, чи сторонні між собою особи), виду об`єкта права спільної власності (рухоме майно чи житлова нерухомість), значення цього об`єкта для відповідача (відповідачів) як єдиного чи іншого місця проживання, а також реальних наслідків можливого примусового виконання судового рішення про стягнення грошової компенсації для реалізації конституційного права на житло.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132746748 від 10.12.2025 у справі № 296/704/21 знову наголосила на тому, що процесуальний статус прокурора у справі залежить від наявності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Ураховуючи наявність або відсутність таких повноважень, прокурор обґрунтовує й наявність підстав для представництва ним інтересів держави. Своєю чергою, суд оцінює наведене прокурором обґрунтування та у випадку невстановлення підстав для представництва застосовує наслідки, визначені ст. 185 або ст. 257 ЦПК України. Прокурор наполягав на тому, що спірні правовідносини пов`язані з вибуттям земельних ділянок з комунальної власності, становлять суспільний, публічний інтерес, а оскаржувані рішення та дії міської ради суспільному інтересу не відповідають. А отже, позов подано з метою захисту інтересів держави загалом, а саме права власності Українського народу на землю, яка є основним національним багатством та є під особливою охороною держави. ВПВС погодилась з тим, що таке обґрунтування по суті відповідає категорії «інтереси держави», оскільки відповідно до ст. 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу, тому розпорядження землею комунальної власності становить суспільний інтерес та стосується прав й інтересів надвеликого кола осіб - мешканців відповідної територіальної громади. У ситуації, коли уповноважений державою чи територіальною громадою орган сам є учасником спірних відносин і порушником інтересів держави, визначення цього органу позивачем суперечило б принципу розумності. У такому разі статус позивача має належати прокурору, хоча фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є сама держава. Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади ухваленням незаконного рішення від імені відповідного суб`єкта права, не може та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. Водночас доведення правомірності дій, які оспорює позивач, забезпечується процесуальними повноваженнями такого органу в якості відповідача. На момент подання позову прокурор вважав, що саме Держгеокадастр є органом державної влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, тому й не обґрунтовував підстав для самостійного представництва інтересів держави. Проте, це не може бути підставою для залишення позову прокурора в інтересах держави без розгляду чи відмови в позові, оскільки це буде надмірним формалізмом, адже касаційний суд виснував, що прокурор має право представляти інтереси держави як самостійний позивач. Оскільки належним позивачем у цій справі є прокурор, який звернувся до суду з позовом в інтересах держави, тому суди попередніх інстанцій повинні були вирішити цей позов по суті пред`явлених вимог як такий, що правомірно заявлений самостійно прокурором в інтересах держави.
Не заперечуючи висновків ВРП про те, що суддя знала результат розгляду дисциплінарної справи, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132391396 від 27.11.2025 у справі № 990SCGC/26/25 зауважила, що скарга як дієвий механізм захисту порушеного права має містити належне правове обґрунтування позиції скаржника з урахуванням мотивів прийнятого рішення, а не формальну незгоду з рішенням дисциплінарного органу. Обґрунтовуючи наявність підстав для поновлення строку на оскарження, ВРП мала оцінити з урахуванням висновків ЄСПЛ про те, що обмеження щодо реалізації права на оскарження (доступ до суду) не можуть бути встановлені у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено; ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями. Аналіз практики ЄСПЛ дозволяє виокремити такі обґрунтування на користь прийняття рішення про поновлення пропущеного строку звернення до суду: 1) рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві; щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права [справа «Белле проти Франції»; 2) не можуть бути встановлені обмеження щодо реалізації права на судовий захист у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено; ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями (справа «Мушта проти України»); 3) суворе застосування строку без урахування обставин справи може бути непропорційним щодо цілі забезпечення правової визначеності та належного здійснення правосуддя, а також перешкоджати використанню доступних засобів правового захисту [справа «Станьо проти Бельгії». Суворе застосування ВРП темпорального обмеження на оскарження рішень дисциплінарних органів без урахування зазначених суддею причин пропуску строку на подання скарги було визнано непропорційним щодо мети - забезпечення правової визначеності. ВПВС взяла до уваги пояснення скаржниці, що з урахуванням дати отримання нею справ про адміністративні правопорушення, які були необхідні для підготовки скарги, кількості цих справ (20), завантаженості судді та часу, необхідного для підготовки скарги на рішення обсягом 37 аркушів, скаргу на рішення Дисциплінарної палати суддя підготувала у максимально стислий строк і подала протягом 8 днів після отримання необхідних матеріалів. Відповідно звернення судді зі скаргою через 29 днів після ухвалення оскарженого рішення, не може розцінюватися як недбалість і надмірне зволікання з урахуванням наведених вище строків оприлюднення повного тексту рішення, дат вручення його копії судді та отримання нею необхідних для підготовки скарги матеріалів справ про адміністративні правопорушення.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132556415 від 27.11.2025 у справі № 990/139/25 погодилась з висновком суду першої інстанції про те, що компетенція Міністерства юстиції України, а відповідно і його обласних управлінь, у спірний період (до 17.01.2003) охоплювала ключові аспекти управління та контролю за діяльністю судів. Посада начальника відділу організаційного забезпечення судової діяльності в територіальному управлінні юстиції, яку обіймала позивачка, передбачала безпосереднє забезпечення організаційного функціонування судів на регіональному рівні, що, за своїм змістом, відповідає критеріям, встановленим абз. 2 ч. 4 ст. 43 Закону № 2862-ХІІ. Фактичне виконання таких обов`язків підтверджувалось не лише записами в трудовій книжці, а й системним тлумаченням правової природи зазначеної посади у контексті нормативного акта, що регламентував повноваження Міністерства юстиції України у той період. З огляду на викладене до стажу роботи позивачки, що дає право на відставку, має бути зарахований спірний період роботи на посаді начальника відділу організаційного забезпечення судової діяльності Управління юстиції у Полтавській області Міністерства юстиції України у період 1997-1999 роках.
Лише у прямо передбачених законом випадках законодавець пов`язує початок перебігу строку саме з моментом отримання (вручення) рішення. У всіх інших ситуаціях діє загальне правило, згідно з яким строк починає обчислюватися з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав. Законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132590475 від 20.11.2025 у справі № 990/426/25 зазначила, що день, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Якщо цей день встановити точно неможливо, то його строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому слово «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду. Дата, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, не завжди збігається з датою, коли особа ознайомилася зі змістом оскаржуваного документа, оскільки строк звернення до суду обчислюється з моменту, коли особа дізналася про порушення, а не з моменту ознайомлення з документом, який це порушення містить. Водночас, хоча отримання оскаржуваного рішення не є самостійним юридичним критерієм початку обчислення строку звернення до суду, але може збігатися з моментом обізнаності особи про порушення її прав, свобод та інтересів у кожній конкретній ситуації. Оскільки позивач не навів жодних пояснень або доказів, чому він не цікавився наявністю повного тексту оскаржуваного рішення з моменту його ухвалення, ВПВС погодилась з тим, що він не довів існування істотних обставин, перешкод чи труднощів, що унеможливили своєчасне звернення до суду.
TGLIST.COM.UA
