Лише у загальному позовному провадженні здійснення підготовчих дій до розгляду справи по суті виділено в окрему стадію і містить перелік питань, які має з`ясувати суд, до того як приступить безпосередньо до розгляду цієї справи по суті. Оскільки ч. 3 ст. 195 ГПК України (ч. 3 ст. 210 ЦПК України та ч. 3 ст. 193 КАС України) встановлює обмеження переліку підстав, за яких суд має право, так і зобов`язаний зупинити провадження у справі, і такі обмеження встановлені саме для стадії розгляду справи по суті, слід виснувати, що ця норма підлягає застосуванню лише у разі розгляду справи в порядку загального позовного провадження судом першої інстанції. П. 7 ч. 1 ст. 228 ГПК України передбачено право суду зупинити провадження у справі за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи у випадку перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) у касаційному порядку палатою, об`єднаною палатою, ВПВС. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/126486058 від 05.03.2025 у справі № 910/13175/23 звернула увагу на те, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.
Оскільки внесені Постановою № 103 зміни визнані у судовому порядку нечинними, то з 29.01.2020 діє редакція п. 4 Постанови № 704, в якій передбачено, що для визначення посадового окладу та окладу за військовим званням застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року, а не прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня 2018 року. Зважаючи на це, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/126486062 від 13.03.2025 у справі № 400/6254/24 підтвердила, що через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом України про Державний бюджет на певний рік, на 1 січня календарного року в осіб із числа військовослужбовців виникли підстави для перерахунку пенсій, призначених згідно із Законом № 2262-XII. Водночас було констатовано відсутність підстав для виплати позивачу щомісячної доплати в сумі 2000 гривень, передбаченої Постановою № 713, а також індексації в розмірі, передбаченому постановами № 118 та №168, оскільки його пенсія при перерахунку за рішенням суду збільшилася за рахунок зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб на відповідний рік.
Покликаючись на Закон № 540-ІХ, КГС у складі ВС зазначав, що на час дії установленого на території України карантину строки, визначені статтями 257, 258 ЦК України, були продовжені, а в подальшому - зупинені на строк дії воєнного стану, який (загальновідомий факт) діє безперервно до цього часу. Водночас загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Тому наявність у кредитора можливості заявляти до боржника вимогу про стягнення надмірних грошових сум як інфляційних втрат та 3 % річних спотворює їх дійсне правове призначення (компенсаційний характер), оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов`язання інфляційні втрати та 3 % річних перетворюються на несправедливо непомірний тягар для боржника та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором. КГС у складі ВС вважав за доцільне відступити від висновку КЦС у складі ВС, викладеного у постанові від 25.09.2024 у справі № 206/2984/23, щодо можливості нарахування 3 % річних та інфляційних втрат не обмежуючись останніми 3 роками, які передували подачі позову. ВПВС, погоджуючись з обґрунтованістю наведених мотивів, 02.04.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/126395764 про прийняття справи № 903/602/24 до свого розгляду.
Перевіривши матеріали справи № 925/457/23 та правильність розрахунку розміру судових витрат, ВПВС в додатковій постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/126395772 від 02.04.2025 відхилила доводи Ради про неспівмірність витрат за участь Адвоката в судових засіданнях через їх стверджувану незначну тривалість, оскільки ці доводи викладені без урахування усталеної практики ВС про те, що участь адвоката у судовому засіданні становить не суто формальну присутність на ньому, а підготовку до цього засідання, витрачений час на дорогу до суду та у зворотному напрямку, очікування та безпосередню участь у судовому засіданні. Доводи Ради про те, що підготовку та подання касаційної скарги і клопотання про зупинення виконання оскарженої постанови слід рахувати як одну послугу, є необґрунтованими, оскільки Товариство зверталось з таким клопотанням двічі та викладено окремими документами, різнились за змістом і обґрунтуваннями, що не дозволяє ототожнювати відповідні послуги Адвоката. Решту доводів Ради, зокрема, про те, що заявлена сума судових витрат не відповідає попередньому розрахунку, викладеному у позовній заяві; що Товариство не надало доказів необхідності залучення Адвоката до участі у судових засіданнях; що вартість послуг Адвоката явно завищена, оскільки становить 60 000 грн (майже 28 % від ціни позову); а також, що вивчення матеріалів справи та підготовка касаційної скарги є однією послугою, що охоплюється загальною діяльністю Адвоката з підготовки позову, ВПВС відхилила як недоречні. Водночас ВПВС вважала справедливим для цілей розподілу 60 000 грн витрат на професійну правничу допомогу виходити з рівнозначності майнової та немайнової вимог Ради. Оскільки у задоволенні немайнової вимоги відмовлено повністю, то Рада має відшкодувати Товариству 30 000 грн витрат на професійну правничу допомогу, які пов`язані з розглядом цієї вимоги, а друга половина заявлених відповідачем судових витрат покладається на позивача пропорційно до 11 % задоволених майнових вимог про стягнення заборгованості з орендної плати, що становить 26 700 грн. Отже, Рада має відшкодувати Товариству 56 700 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції.
Відлік десятиденного строку на оскарження, на переконання скаржниці, почався після закінчення нею амбулаторного лікування. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/125933385 від 27.02.2025 у справі № 990SCGC/24/24 такий довід визнала необґрунтованим, оскільки він не відповідає нормі ч. 2 ст. 51 Закону № 1798-VIII, яка чітко встановлює строк для оскарження рішення дисциплінарного органу ВРП та початок його відліку, а ґрунтується виключно на власному тлумаченні цієї норми. Позивачка, враховуючи її професійний статус та досвід, не могла не знати порядок оскарження та не усвідомлювати наслідки його недотримання. Доводи про фундаментальний характер недоліків оскарженого рішення могли б заслуговувати на увагу при вирішенні питання про поновлення строку на оскарження рішення в разі, якщо б його зміст однозначно свідчив про очевидні ознаки свавілля з боку дисциплінарного органу, зокрема якщо в ньому не було б зроблено висновку щодо встановлення складу дисциплінарного проступку. Водночас зміст рішення Дисциплінарної палати не дає підстав виснувати про недоліки та помилки такого характеру (було вказано на кількість, характер та повторюваність допущених суддею порушень, відсутність належного мотивування судових рішень, усунення від судового розгляду осіб, питання про права і обов`язки яких вирішувалися судом, явне порушення правил територіальної підсудності судових справ, розгляд справ у нетипово короткі строки). Згідно з висновком Дисциплінарної палати суддя усвідомлювала значення своїх дій та умисно продовжувала вчиняти їх навіть після відкриття дисциплінарної справи стосовно неї. Отже, ВРП дійшла правильного висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання про поновлення строку на оскарження у зв`язку з недоведеністю, що строк був пропущений через поважні причини.
ВРП, визнала, що поведінка судді на місці ДТП, в якому загинув військовослужбовець; надання працівникам правоохоронних органів недостовірних відомостей щодо своєї особи та свого керування автомобілем, яким було вчинено наїзд на потерпілого (приховування обставин ДТП); ігнорування законної вимоги поліцейського на місці ДТП щодо проведення огляду на стан сп`яніння за допомогою приладу «Драгер», - є порушенням суддею норм суддівської етики та стандартів поведінки судді і кваліфікується як істотний дисциплінарний проступок, за вчинення якого він підлягає притягненню до дисциплінарної відповідальності. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/126259391 від 13.03.2025 у справі № 990SCGC/15/24 погодилась з тим, що суддя не докладав зусиль для того, щоб на думку стороннього спостерігача його поведінка була бездоганною і такою, що відповідала стандартам поведінки, які суспільство очікує від судді. При цьому було зауважено, що згідно з практикою ЄСПЛ не є порушенням ст. 6 Конвенції притягнення до дисциплінарної відповідальності на основі відомостей про факти, встановлені у кримінальному провадженні, якщо такі відомості аналізувалися в контексті правил службової етики, навіть якщо особа була у кримінальному провадженні виправданою. Тому були визнані необґрунтованими доводи судді, що ВРП визнала його винним у вчиненні кримінального правопорушення, встановивши в оскаржуваному рішенні факти, які підлягали доведенню в кримінальному провадженні. Відповідно висновок ВРП про застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді звільнення з посади судді є правильним.
У рішенні від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України» ЄСПЛ указав, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Однією з таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення в їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. Від судів вимагається вказувати підстави. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційних повноважень судів ні в часі, ні в підставах для поновлення строків. У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/126153469 від 06.03.2025 у справі № 990/328/24 врахувала факт звернення до адміністративного суду з первинним позовом з дотриманням установленого законом строку звернення, поведінку позивача після отримання ухвали суду про повернення цього позову, нетривалий проміжок часу, упродовж якого була подана повторна позовна заява, обставини, зазначені у заяві про усунення вказаних судом недоліків, в межах спірних правовідносин, що свідчить про поважність причин пропуску строку звернення до суду. При цьому було зауважено, що встановлений ст. 122 КАС України строк для оскарження навіть з урахуванням обставин, пов`язаних із поверненням позивачеві первісного позову та зверненням після цього з повторною позовною заявою, був пропущений лише на два дні.
Після того як ВРП ухвалила рішення внести Президентові України подання про призначення на посаду судді, у особи виникли правомірні сподівання на те, що ВРП направить таке подання до глави держави, а той своєю чергою виконає покладені на нього законом дії - видасть указ про призначення судді не пізніше 30 днів з дня отримання такого подання. Ці законодавчі приписи не містять застережень стосовно того, як належить чинити, коли глава держави допускає затримки у призначенні суддів або виникають іншого роду, як пропонує Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія), «глухі кути» в таких призначеннях судді. Видається зрозумілим і незаперечним, що після закінчення строку, визначеного законом для видання главою держави указу, у нього (Президента України) не зникає веління права (вимога) щодо видання такого акта. Рівномірно в особи, стосовно якої має бути виданий указ, виникають законні очікування (сподівання), що навіть після закінчення визначеного законом строку суб`єкт видання указу вчинить активні дії та виконає покладний на нього законом припис видати указ на підставі відповідного подання ВРП. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/125948352 від 27.02.2025 у справі № 9901/415/21 погодилась з наявністю підстав для визнання протиправною бездіяльність Президента України, оскільки він не видав указу про призначення позивачки суддею у строки, визначені Законом № 1402-VIII (не пізніше 30 днів), після отримання 04.03.2021 відповідного подання ВРП.
Нормами ч. 4 ст. 18 Закону № 3689-XII та статті 198 Угоди про асоціацію передбачають анулювання реєстрації торговельної марки (дострокове припинення дії свідоцтва) з підстави невведення її у використання протягом п`ятирічного строку на відповідній території (невикористання в Україні). Перебіг цього строку розпочинається з дати публікації відомостей про видачу свідоцтва або про надання правової охорони торговельній марці за міжнародною реєстрацією в Україні. При цьому умов, що перебіг зазначеного строку починається наново зі зміною власника (уповноваженого користувача) торговельної марки, зазначені норми права не містять. Як десятирічний строк охорони торговельної марки, так і п`ятирічний строк її безперервного невикористання починають перебіг відповідно з дати подання заявки та дати публікації відомостей про видачу свідоцтва (про надання правової охорони торговельній марці за міжнародною реєстрацією в Україні) та не залежать від зміни власника (уповноваженого користувача) такої торговельної марки, хоч ця процедура може супроводжуватись видачею нового свідоцтва. З урахуванням цього ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/126153470 від 05.03.2025 у справі № 910/8781/23 відступила від протилежного за своїм змістом висновку КЦС, наведеного в постанові від 09.06.2021 року у справі № 757/34959/18-ц, відповідно до якого перебіг пʼятирічного строку безперервного невикористання торговельної марки як підстави для дострокового припинення майнових прав на неї має починатися від дати отримання особою прав на використання спірного знака для товарів і послуг від попереднього власника. Вирішуючи спір по суті ВПВС виходила з того, апеляційний суд установив обставини невикористання торговельної марки за спірним свідоцтвом протягом останніх п`яти років, що є підставою для дострокового припинення дії свідоцтва на торговельну марку в зазначеній частині за умови відсутності поважних причин для її невикористання.
ВПВС в постановах https://reyestr.court.gov.ua/Review/125933394 від 06.03.2025 у справі № 990/10/25 та https://reyestr.court.gov.ua/Review/126054755 від 20.03.2025 у справі № 990/371/24 вкотре нагадала, що нормами КАС України регламентується порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів, а тому до підсудності Верховного Суду як суду першої інстанції віднесено лише ті спори щодо оскарження актів (дій чи бездіяльності) ВРУ та Президента України, які виникають у правовідносинах, де ВРУ та Президент України реалізовують свої владні повноваження (крім законодавчої діяльності). У цих справах позовні вимоги були спрямовані на те, аби за судовим присудом спонукати ВРУ до законотворчої діяльності або главу держави, зокрема, використати своє право законодавчої ініціативи. Тобто сфокусовані на ті їхні функції і повноваження, які не є формою вираження владної публічної управлінської діяльності, і через це на них не поширюється юрисдикція загальних судів. На доводи апелянта про обмеження його права на доступ до суду ВПВС зауважила, що ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (п. 33 рішення від 21.12.2010 у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).
TGLIST.COM.UA
