Статистика telegram channel - @ImaraNotia

#херсонські_штудії Продовжуючи невичерпну тему буденності Херсону, знову хочеться повернутися до питання оточуючого нас світу. Власне, достатньо часто ми не помічаємо, що в принципі відбувається навколо нас, та наскільки сильно можуть впливати соціальні зв'язки на функціонування й життя міста. Об'єктив часто здійснює вибір, показуючи якийсь фрагмент дійсності, який через механізм збільшення набуває ваги цілісного образу. Творять же цей "цілісний образ" достатньо часто ті, хто не проживає тут роками, в Херсоні, показуючи як місто усьо, вимерло з кінцями. Хтось так робить задля драматичності та сенсаційності, а хтось дійсно щиро так вважає. Я тільки й зустрічаю, як ці об'єктиви показують ситуацію у найчорніших тонах, збіднюючи дійсність. В деякому роді, звісно, ця препарована інформація продовжує відмежовувати сторонніх людей в тилу від реального світу. Херсон показують в злиднях у ненормальних пропорціях, та це дуже сильно деформує сприйняття живущих тут людей, яких все більше описують психами. Ми бачимо найбільш драматизовану версію історії, яку варто було б почати переосмислювати вже зараз. «Наближення камери також є способом бачення світу: наближаючи фрагмент зображення, ми усуваємо все інше», — влучно стверджував Ришард Капусцінський. Поки в Херсоні стається п'ять прильотів, місто лишається на загал спокійним. Звісно, глядач буде жахатися, бо ж скільки трагедій за цим стоїть, та він буде правий. Десятки поранених та померлих зустрічаються за життя в цьому прифронтовому місті, та я перебуваю поряд з ними регулярно. Однак в той самий час, коли горіли плавні й дома, люди ставали в чергу по щойно привезені кавуни. Дійсно, Херсон постійно під обстрілами, однак це не заважає людям формувати все нову, світлу дійсність. Справу не пояснити якоюсь містичною психологічною травмою. Місце history займає story, та ми маємо противитися цьому. Навіть за обстрілів люди продовжують жити, посміхатися, випивати та пригощати інших, приїжджих людей, які не обрали сторону об'єктиву, який як те око гієни, чигає на сльози, жести розпачу. Вони здатні та продовжують показувати яскравість життя. Звісно, чимало спогадів знищено, однак творити далі нові лишається можливим.Ви можете подивитися в об'єктив вулицю біля ТЦ «Адмірал», побачив її пустельність, або ж можете зайти всередину і побачити все ту ж працюючу пошту, яка доставляє посилки місцевим, а працівники MOYO пригощають вас цукерками. Можете пройтись по Центральному чи Дніпровському ринку, зустрічаючи все нові, нескінченні черги за овочами та кавунами. Десятки розмов за майбутнє й минуле, які переплітаються між собою в довгі дискусії. Ви владні обрати сторону життя, а не зацикленість на трагедіях й смертях. Інакше як зупинимось на виключно них, чи зможемо рухатися далі? Чи не зламаємось ми? Ви можете вбачати в смерті істоту, яка виключно викошує все підряд, однак мені вона вбачається тим, що завжди живе біля нас, тримаючи руку на плечі та спостерігаючи за розгортанням подій. Настільки жахаюча, скільки й співчутлива. Виділіть у власній душі місце надії, та не полишайте її. Постарайтесь відкинути нові стереотипи й повернутися на шлях, де ви здатні побачитися та поговорити щиро з людьми, які мають радикально інший досвід. «Стереотип — через те, що він народжується не зі знання, а з емоцій — дуже небезпечний. Він перешкоджає нам по-справжньому дійти до людини, по-справжньому зрозуміти її —з такого погляду він є дуже поширеним злом. Я постійно з ним стикаюся, оскільки моя робота міжкультурна, і я вбачаю свою письменницьку місію, якщо тут можна вжити це означення, в спробі подолання стереотипів, пробивання крізь стереотипи. Однак я побоююсь того, що все, а особливо засоби масової інформації, працює у зво ротному напрямі: закріплювання, утверджування стереотипів. І боротьба, особливо з телебаченням, за допомогою писаного тексту нерівна. Але передавання правди про інші культури, інші людські типи та їхні мотивації необхідне (...).»

#херсонські_штудії Ненадовго відлучився з Херсону щоб перезавантажитися. Можу точно сказати, що це було правильним рішенням.Коли зустрічаюсь з живою та здоровою (наскільки це можливо) людиною в Херсоні, то ми достатньо швидко знаходимо спільну мову. Ми відчуваємо приязність та щирість одне одного та не рідко лишаємося гарними друзями, які ще перетинатимуться в майбутньому обговорити життя й тінь війни, що нависає над містом. Коли зустрічаєшся з понівеченими тілами мертвих, які зустріли жахливу смерть через ворога, все, що виникає на думці, це проводити душу в кращі світи та переродження. Здавалося б, за роки в Херсоні я прийняв та звик до багатого та що може мене сколихнути? Відповідь була знайдена в тому, коли я почав їздити до важкопоранених. Саме тоді я зрозумів в повній мірі, для чого створені протипіхотні міни на кшталт "лєпєстка", та наскільки глибоко подібна зброя впливає на психіку як самого пораненого, так і оточуючого його людей. І ні, наше спілкування не стає якимось складнішим при знайомстві, однак ти відчуваєш значно ширший спектр душевного, фізичного болю, який завдали людині та її близьким. Подібні відчуття та розділений біль дезорієнтують, зокрема коли ти перечитуєш та переписуєш в сотий раз всі завдані поранення. Подібне зводить з розуму. Найскладніше ж спілкування дається з родичами нещодавно загиблих, які ще довго не зможуть відійти від втрати та не завжди розуміють, куди їм діватися далі. Все що ж мені лишається, постаратися вислухати і допомогти. Вислухав, відчув наболіле.Чи потрібна мені буде допомога спеціаліста? Безсумнівно. Не впевнений, що зможу самостійно визначитися з тим, як впоратися з подібними відчуттями та осадом. Однак принаймні на деякий час точно зміг відчути себе легше, поїхав в ліс, та побачив на Чумацький шлях. Як і казала мені ще в морському викладачка астрономії, кінець серпня ідеальний час для того, щоб зустріти його. Вражаюче видовище, яке здатне загоювати душевні травми людей. Думається, мені треба частіше їздити в ліса та гори, задля кращого відновлення.

#етнографічний_тріпНе зважаючи на те, що самі по собі публікації достатньо старі (2018 рік і раніше), тільки в 2025 я для себе відкрив, що Античні та Грецькі статуї були не білими. Вони втратили всі свої кольори через столітні впливи погоди та ґрунту. Станом на 18 століття лишались ледь помітні неозброєним оком пігменти, які часто неправильно розуміли або ігнорували. Та замість того, щоб дослідити ці залишки кольорів в епоху Відродження та Просвітництва, їх змивали з кінцями як "бруд", а білий мармур почав розглядався як чиста форма статуї. Пізніше, як ми вже побачили, це почало використовуватися в рамках пропаганди, та міф про чистоту і білізну вознесся. Почалось століття нової естетики та ще однієї ідейки для расизму. Та навіть після цих відкриттів в ХХІ ст., хромофобія досі тримає свій рівень.Ось у чому полягає іронія: для самих греків і римлян статуї були предметом радості, захоплення і реалізму. Вони не вважали колір надмірним або вульгарним — він був частиною життя, свята і краси.Богиня Афіна сяяла блакитними та золотими кольорами на вершині Акрополя. Статуї римських імператорів були розфарбовані з вражаючою реалістичністю: рожеві щоки, блискучі очі, навіть намальовані вени під алебастровою шкірою. Більше по цій темі можете глянути тут і тута. Чи повертати ці кольори статуям? Я вважаю, що так було б в деякому роді правильніше, і деяку частину точна можна таким чином реставрувати, повернув історичний вигляд.

#канібальські_штудії #етнографічний_тріпЗ превеликим задоволенням повідомляю, що канібальські штудії повертаються! І в честь цього сьогодні ми візьмемо на розгляд дуже, дуже важливу тему: історію анімізму. Або якщо бути точнішим, розглянемо питання, звідки взявся міф про "первісну релігію", "відсталих в розвитку дикунів" й те, що вони дивляться на свій світ як діти. Де відбувся цей критичний поворот, коли всі локальні концепції почали розглядати (та навіть продовжують іноді розглядати зараз) як відсталі? Відповідь криється в часах модерну та розквіту позитивізму.Раніше ми вже розглядали перспективізм, як доповнення до анімізму: якщо останній стверджує суб'єктивну і соціальну тяглість між людьми і тваринами, то соматичне доповнення, перспективізм, встановлює об'єктивну розірваність, так само соціальну, між живими людьми і мертвими людьми. Однак тепер займемося безпосередньо анімізмом, бо тут все ще цікавіше. Чому люди наділяють "душами" неживі предмети та спілкуються, скажімо, з каменями? Засновуючись на блискучій праці Нуріти Бьорд-Девіда, яку переклала Ольга Свиріта для видання «Новий анімізм: хрестоматія», ми зможемо відповісти на це питання. Анімізм породжується не плутаниною чи хибними здогадками, а через застосування людських соціально упереджених когнітивних навичок. Яким саме чином? Розпочнімо наш етнографічний тріп.

#окупація #херсонські_штудії Нарешті зібрався з думками та паралельно з підготовкою статті для наукового журналу проведу-но лекцію. Цього разу темою був обраний рух опору, який пройшов настільки багато інтерпретацій, що мені їх важко порахувати. Один з яскравих особистих прикладів — розмова з поліцією та СБУ: при заїзді в Херсон зупинили на блокпості перевірити документи, ну і дісталися до ноутбука з записами. Звісно, СБУшникам стало цікаво, та пролунало питання: — А ти знайомий з людьми з руху опору?— А що для вас рух опір?— Ну ті, хто були на протестах — *Understandable*Власне, суть в тому, що часто кожен має на увазі своє. Назбирав матеріалу за рік, я нарешті висуну спробу такої собі класифікації опору, зорієнтував нас в хаосі культурних рухів опорів або чого ще. Також буде чимало розмов за початок повномасштабної, формування українського спротиву та катівні. Хотілося б провести все у вихідний день, однак так складається в мене час через роботу 🤷🏻‍♂️ Всі, в кого є можливість — запрошую до Підпілля! Трансляція онлайн теж буде.

#херсонські_штудіїНещодавно, повертаючись до теми життя на руїнах, знайома відмітила, що Херсон — місто контрастів. Можливо, це один з найкращих та найбільш наближених до реальності описів міста.Виходиш пройтись по центру і, здавалося б, людей зовсім небагато. Проходиш по Шуменському району, ну побільше, безсумнівно. Залітаєш на Таврік — починаються гонкі на автівках та гучні посиденьки в Олександр Сані або Черепасі. Однак найбільший контраст викликає саме Дніпровський район з ринком та ХБК, одні з найнебезпечніших місць міста. Такої концентрації місцевого населення ви мабуть ніде не зустрінете. Всі знаходиться в русі, щось продають, купляють, а по каналам поступають все нові повідомлення щодо FPV в їхньому напрямку. Таких прикладів руху в Херсоні більше, ніж можна спершу подумати. Йдучи додому біля берегу я бачу працюючи гірлянди в ресторані, або ж людей, які просто катаються на гойдалках. Лягаю в ліжко о 20:00, та чую на вулиці як грають в футбол на площадці під відкритим небом. Можливо таки сходити на бадмінтон на вулиці нижче? В такі моменти задумуєшся, наскільки вірними взагалі є методології щодо польових досліджень в нових містах чи спільнотах. Дослідники зазвичай відмічають, що ми не маємо ставати місцевими, та якщо ти ними стаєш — це стає червоною лінією для наукового світу. Однак, як відмічає Філіп Дескола, посилаючись на Ден Роуз, вивчення іншої ментальності зсередини — це законний і цінний вид антропології, який стає доступним тільки коли антрополог зробить «фатальний» крок до того, аби «стати місцевим». Іноді стати місцевим — не перепона, а необхідність, щоб зрозуміти зовсім інший світогляд та розглянути матеріал, який не можна було б зібрати інакше. Херсон є прекрасним прикладом правдивості цих слів. Концепція радикальної участі наше все. Тільки стаючи «місцевим», в мене вийшло почати сприймати оточуюче мене середовище інакше, зокрема краще зрозумів, чому люди тут лишалися за окупації, та повертаються за обстрілів. Уж больно часто ми звертаємо недостатньо уваги на важливість соц. зв'язків, а також факт того, як кипить життя на руїнах. Поверніться на Дніпровський ринок. Побудьте в тіні людей за пострілів. Купіть за жвавих полемік води в спеку. Побачте чергову швидку й кров на землі. Чергову новину про смерть. Як люди дивляться на вас? Або ж, що важливіше, як ви дивитесь на них?

#херсонські_штудіїОстаннім часом я почав читати більше новин по Херсону, ну і вони вочевидь виявилися не найяскравішого характеру. Цілком очікувано, що епопея з дронами продовжується, а поранених все більше. Утім, чи мертвий сам Херсон? Як я вже відзначав трохи раніше, життя можливе і на руїнах, тож відповідь однозначно ні. Вчора навіть удосужився посидіти та підрахувати в голові, які в мене є варіанти для відпочинку на досугу в місті. Переключатися за можливістю завжди треба. Вийшло так, що в мене варіантів навіть більше, аніж в Одесі та Львові разом узятих! Я можу піти до багатьох людей брати інтерв'ю, або ж на майстершеф перед берегом Дніпра, дегустуючи їжу з місцевими. Можу піти в театр на вистави чи показ фільму, або ж до кав'ярні друга, куди теж часто заходять цікаві особистості. Зрештою, можу просто піти на вечірку до знайомих з ночівлею, або ж піти пограти у настолки до молодіжного простору. В Херсоні навіть за бойових дій більше можливостей, ніж може здатися на перший погляд. Та й пречудових закладів зі смачною їжею вистачає. Взяти в приклад ту ж піцу; відтепер вважаю, що фінальний босс всіх піцерій саме в цьому місті. Будь це Шуменський, Корабельний або Дніпровський район — життя кипить всюди, незважаючи на всі труднощі. З роками я тільки більше переконуюсь, що Херсон воістину дивне та своєрідне місто, з яким я не проти пов'язати своє життя.

#радикальна_етнографіяУ кацапів вийшли нові переклади книг Девіда Ґребера ("Бесприютные", що базується на його польових дослідженнях на Мадагаскарі) і Едуарду Вівейруша ді Кастру ("Мрамор и мирт", це той самий ді Кастру, що блискуче описав канібальську метафізику аравете). Ще й "антропологічні акції" проводять, розігрують передрук хрестоматійного есе Кліфорда Гірца про півнячі бої на Балі (до речі, сьогодні просковзнула новина під заголовком "пєтух убіл мужчіну" - там-таки, в Індонезії). Знаєте, що видається тим часом у нас (окрім деяких нішевих видавництв), чисто у порівнянні? Це йобаний сором, пані та панове. Так, звісно, імперський центр століттями накопичував інтелектуальні ресурси і формував відповідне середовище. Але менше з тим... Або живіть, як аравете, у самобутньому світі власного Звичаю, шануйте очеретяних духів, кладіть треби упирям і берегиням, або, будьте ласкаві, давайте обговорювати японську середньовічну поезію, протиріччя веданти й вайшешики, перекладати Прокла Діадоха та Пополь-Вух.

#вирізки#херсонські_штудії Анна Льовенгаупт Цзин. Гриб наприкінці світу. Про можливість життя на руїнах капіталізму. Пер. з англ. Ярослава Стріха. Харків: ist publishing, 2025 — 484 с. Анна Цзин — достатньо відома антропологиня на заході та її роботи є вельми зайнятими. Почав читати це дослідження про глобальні ланцюги постачання грибів, вона вже з передмови мене дійсно надихнула історією мацутаке. Гриба, що руйнує наше уявлення про нескінченний розвиток, як єдину ідею для життя світу. Мацутаке — рідкий та коштовний гриб, який ще багато століть тому вважали делікатесом та підносили в рамках подарунка різним людям. Водночас він вважається першим живим створінням, що пробилося у понівеченому ландшафті після того, як атомна бомба знищила Хірошіму 1945 року. Цзин вперше почула цю історію від китайських торговців мацутаке й вирішила, що це така міська легенда, однак науковець, який вчився в Японії, підтвердив існування таких повідомлень у японських газетах у 1990-х. Посилання на цю статтю вона не лишала, оскільки поки не знайшла. Утім, серпневе бомбардування таки збігалося в часі з початком сезону мацутаке. Скільки в тих грибах було радіації — залишається загадкою. Одне лишається незмінним — символізм грибу, як доказу того, що життя можливе і на руїнах. Власне, на мою думку, фраза «мацутаке проростають» ідеально пасує для понівеченого Херсону. Навіть на периферії світу, у світі війни й руйнувань — завжди квітнутиме життя. Ви можете й самі це побачити, звернув увагу на фотографію вище. Одна зі звичайних зупинок неподалеку від берега Дніпра, де регулярно літають дрони та підари тероризують ними людей, які ходять на ту ж Нову Пошту за посилками. Та водночас з цим, природа бере своє. Хай то мішок з піском, цементний блок або звичайний асфальт — всюди буріє життя й рослинність. Вона ніби нагадує, що життя нікуди не зникає. Як і люди, Херсон житиме навіть у такі скрутні часи. Чи можливе життя на руїнах? Думається, цілком і повністю так. Зрештою, я теж ужився серед цих руїн.

#рецензія_на_книгуТак, одразу на гарячу голову пишу чергову невеличку рецензію: утопія правил — прекрасна.Ця книга Девіда Ґребера є збірником есе, в яких він ґрунтовно проходиться по феномену бюрократії. Бюрократії, яка вочевидь часто отупляє обидві сторони дійових осіб, а спроби її зменшити призводять до парадоксального збільшення паперової роботи. "Замінимо паперові журнали на електронні!", — кричали бюрократи, а потім викладачі та діловоди в армії почали заповнювати вдвічі більше тих самих документів. Як людина, що часто має справу з бюрократією в міжнародній організації цілком підтверджую, що все описане має місце та дійсно дуже круто роз'яснене. Чому ж так стається? Це одна з тем, на яку Ґребер намагається дати відповідь.Одним з найбільш болісних моментів є те, що часто думають, мовляв, бюрократія не заангажована (чим вона часто може і приваблювати), однак варто не забувати, що цією справою займаємося ми, люди. Заангажованість тою чи іншою мірою існувати завжди, та це є нормально й очікувано. Варто лише подивитися на те, як сприймають реальність з заповненням паперів бюрократи в тилу, та, наприклад, соц. працівники в зоні бойових дій. Ми не бездушні машини. Раціональність же, яка приписується нам та бюрократичній сутності, судячи з усього, щось нереальне та з розряду казок. Ніхто не може точно пояснити, що це насправді таке, та чи справді ця риса виокремлює нас від тварин; за деякими визначеннями виходить, що вона присутня і їм. Будь-яка бюрократія утопічна в тому сенсі, що вона пропонує нам абстрактний ідеал, якого люди ніколи не досягнуть.Ґребер прекрасно приходиться по темі грантів, міжнародних фондів та самих джерел походження бюрократії, яка в деякому роді для нас достатньо нова. Зрештою, вся робота зав'язана на питанні того, наскільки сильно змінився наш світогляд через повальну бюрократію, чому її варто характеризувати як пряме фізичне насилля щодо людей, як благі помисли часто перетворюються на нісенітницю, та як нам варто спробувати переосмислити своє ставлення до її існування. Або ж, якщо висловлюватися точніше, чому бюрократична утопія не врятує світ.Єдині питання, які виникали протягом читання, є достатньо дивні визначення лівих/правих, а також їхнє відповідне ставлення до бюрократії (бо ж це виглядає більше як калька на відомі приколи "я такий-сякий гут, а вони такі-сякі погані"), ну і достатньо дивний дроч на совок, з головною ідеєю "не дивлячись на всі недоліки, в ньому зберігалася ліва ідея креативності"; пофіг, якщо ми розмовляємо навіть за абсолютно абсурдні проекти на кшталт палацу рад. Нормальна така авторитарна творчість агаг. Власне, не дивлячись на все це, «Утопію правил» наполегливо раджу до прочитання. Прекрасна робота на злобу дня та сучасності.