Статистика telegram channel - @ImaraNotia

#НАрх_штудіїНаступного вівторка в Одесі планується дещо дуже цікаве. Минулого літа я представляв нашу з Микитою роботу щодо перекладу "Піратського Просвітництва" Девіда Ґребера - і ось нарешті вона надрукована та може бути повноцінно презентована в Одесі!Перед вами - перший переклад котроїсь із праць Ґребера українською, досі друкувалися лише окремі статті або фрагменти. Оригінал побачив світ 2023 року, вже після смерті автора, однак встиг (як і будь-яка книга пана Девіда) збурити навколо себе жваву наукову дискусію.● Чи справді чутки про "піратську республіку" на Мадагаскарі початку XVIII століття могли вплинути на обговорення наріжних соціально-політичних проблем у європейських салонах?● Як автору вдалося реконструювати події на віддаленому острові, що були відомі по уривчастих згадках та художній літературі?● Чим пірати "золотої доби" нагадують своїх сучасників із нашого вільного степу - запорозьких козаків?● І як воно - разом з англійським текстом перекладати малагасійські назви та терміни?Про все це та інше поговоримо 31 березня в антикафе "Підпілля".На презентації, саме собою, можна буде придбати примірник книги. Офіційний запуск продажів від видавництва "Утопія" планується вже за кілька днів.

#вирізкиРишард Капусцінський. Імператор/Шахіншах. Пер. з пол. Олеся Герасима. Чернівці: Книги — XXI, 2014 — 294 с.Алмаз репортажу й тру сторі з кулуарів. Як не рідко згадують, Капусцінський побачив не один десяток революцій по світу, та історії з цієї книги не є виключенням. В ній міститься ціла плеяда розмов з наближеними [вже колишнього] монарха тієї ж Ефіопії. Кількість професій у дворі вражають розум 🌚 Одна з них, наприклад, заключалася в підкладанні подушок в ноги монарху, оскільки той був занадто низький зростом.Час між дев'ятою і десятою ранку наш пан проводив у Залі Аудієнцій, розподіляючи призначення, і тому ця пора називалася годиною призначень. Імператор заходив до Зали, в якій на нього вже очікував і покірно вклонявся вишикуваний ряд сановників, відібраних для призначення на посади. Наш пан засідав на троні, тож коли він всідався, я підсував йому подушку під ноги. Цю дію слід було виконувати блискавично, аби не сталося так, що ноги достойного монарха зависли в повітрі. Як відомо, наш пан був низької статури, а водночас його становище вимагало, щоби супроти підвладних він зберігав вищість і у фізичному сенсі, тому трони пана мали високі ніжки і високо поставлені сидіння, особливо ті, котрі залишилися у спадок від імператора Менеліка, який був чоловіком надзвичайного зросту. Отже, виникала суперечність між необхідною висотою трону і фігурою високошановного пана, суперечність найбільш відчутна і незручна якраз в області ніг, бо ж неможливо уявити, щоб відповідну гідність зберегла особа, ноги якої баламкаються в повітрі, як у малої дитини! Саме подушка розв'язувала цю делікатну, але ж наскільки важливу проблему. Я був подушковим високодостойного пана впродовж двадцяти шести років. Я супроводжував імператора в подорожах по світу, і скажу це з гордістю —пан наш ніде не міг без мене рушити, бо його гідність вимагала постійного засідання на троні, а на троні він не міг засідати без подушки, а подушковим був я. В цьому питанні я освоїв спеціальний протокол, навіть володів надзвичайно корисними відомостями про висоту окремих екземплярів трону, і це дозволяло мені швидко й точно підбирати подушки відповідного розміру, так, щоб не дійшло до разючої недопасованості: між подушкою і підошвами імператора однак є шпара! На своєму складі я мав п'ятдесят дві подушки різного формату, товщини, матеріалу і кольору. Я сам слідкував за умовами, в яких вони зберігалися, щоб там не завелися блохи докучлива напасть нашої країни, – бо ж наслідки такої недбалості могли би спричинити прикрий скандал.

#рецензія_на_книгуВажкий початок весни видався. Утім, якось та й почав викарабкуватися з важкого морального стану. Поповнюю копилку тру сторі для книги та повертаюсь до каналу. Хочеться пожартувати, що наступила буквально «Весна варварів». Цього разу читанув достатньо незвичну сатиру від Йонаса Люшера, присвячену кризису 2008 року, де Великобританія об'явила про банкрутство й багатії за ніч лишилися своїх маєтків та купи приватної власності. Сама ж книжка зовсім невелика за розмірами й має прекрасну післямову. Згадую ж я її тому, що Люшер дає мільйон питань та лишає їх без відповідей. Такий собі простір для подальших роздумів й розвитку глибокої сатири. Та за купи відсилок для знатаків, книжка читалася для мене значно інакше до післямови. Дивні відчуття трохи від неї, хоча мотив зрозумілий та сама плинність оповіді затягує. Скринька-головоломка з багатьма розв'язками. Або ж буде правильніше сказати «Довершений до крайнощів сценарій розвитку подій у гіпотетичній ситуації what if, де читача змушують щоразу сумніватися в реальності оповіді ... Читач отримує безліч пропозицій куди рухатися далі в своїх роздумах навіть після того, як переверне останню сторінку.»Коротше да, зайнятно. Та й сама книжка коштує копійки, тому сміливо беріть собі на читання таку невелику, але достатньо круту сатиру.

#рецензія_на_книгуДуже непогано. Робота «Танечні ведмеді» Шабловського мені зайшла прям на ура.Ця книга є по суті збірником репортажів, які показують трансформації різних країн та людей після розпаду радянського союзу. Але до чого тут така назва книги? А от до чого: все це переповідається через призму життя й смерті ведмедників Європи. Як цигани експлуатували ведмедів та заробляли на них, будували свої міні-імперії поколіннями та, зрештою, постигали смерть після змін на етичному компасі по світу. Куди ж дівали ведмедів, які жили все життя в неволі? До заповідників. Чи вийшли вони потім на волю? Теж ні. Доля не уготувала їм цю участь, та в книзі в деталях описується їхнє життя в заповідниках й тупіковість історії. Та саме через ці згадки з історій життя ведмедів, Шабловський майстерно описує, як і надалі страждають ті ж жителі Куби, Естонії, Грузії, Косово, та навіть України, гублячись в собі після смерті імперії. Як досі виникають фантомні болі, причин для яких вже не існує. Як оглядаються на минуле, згадуючи, «як прекрасно жилося за диктатури». Власне, історії тут як сумні, так і абсурдно веселі, беручи в приклад тих же працівниць музею з Грузії, які боготворять (в прямому сенсі цього слова) Сталіна. Рекомендую 🌚

#вирізкиВітольд Шабловський. Танечні ведмеді. К.: Темпора, 2015 — 300 с.Дістався до Шабловського та його достатньо цікавих репортажів. Власне, в цій книзі вони про... ведмедів. Точніше про те, як жили раніше ведмедники по тій же Європі з циганами, яких вони примушували різними способами танцювати. Все заради грошей. Ну і паралельно все це дійство здійснювалося під соком того, що всі ведмеді абсолютно здорові й знаходяться в ідеальних умовах, де «вони їдять теж саме, що і люди!». Утім, звісно, зачасту умови були жахливими, та м'яко кажучи зневажливими по відношенню до відлюдників в природі. Що уж казати, якщо «людська їжа» як-от солодке чи алкоголь могли значно шкодити ведмедям та не відповідали природному багатьому раціону.Що ж мене значно здивувало, так це те, що схоже цигани з ведмедями могли допомогати в різні часи тому ж Болгарському руху опору, передаючи через них інформацію 🌚Воєнний досвід Кубадінського наснажив творців фільму «На кожному кілометрі» — болгарського серіалу всіх часів, відповідника польських «Чотирьох танкістів і пса». В одній із серій головний герой, також партизан-комуніст, потрапляє в засідку болгарських солдатів. Звістку про те, що допомога близько, він отримує від ведмедників. Вродлива циганка відволікає увагу солдатів, а тим часом її колега розмовляє з ув'язненим комуністом.— Вочевидь, ведмедники допомагали болгарському рухові опору в багатьох інших ситуаціях, — розповідає журналіст Красімір Крумов. — Вони переносили донесення, інформували про рух військ. Точнісінько так само відбувалося під час боротьби за визволення від турецької неволі. Ключовими були пісні ведмедників — довжелезні історії, настільки цікаві, що ніхто не був у стані піти, не дослухавши їх до кінця. Вони діяли як телевізійний серіал: ти конче повинен довідатися, що буде далі. Пісні часто мали патріотичний характер, розповідали про сутички болгарських повстанців: про їхніх чорнооких коханих і про злих турків.

#апологія_хуторянства Цікаве відео про те, як американські субурбії та радянські панельні спальники на практиці виявились урбаністичним пеклом, хоча задумувались як ідеальні простори для нуклеарних родин і "комун" мікрорайонів відповідно. Чільна ідея - в тому, що ці урбаністичні рішення безпосередньо причетні до нинішньої "епідемії самотності", як серед чоловіків, так і серед жінок, а також численних неврозів. Авторка зосереджується саме на американських субурбіях і образі "досконалої родини", любої сьогодні багатьом консерваторам. Вона цілком слушно зауважує, що нуклеарна родина є цілковито модерним явищем, а не традиційною формою сім'ї (якими натомість є сім'я розширена, клан, плем'я). У цьому контексті можна згадати слова з "Маніфесту комуністичної партії" 1848 року:Буржуазні балачки про сім’ю і виховання, про ніжні відносини між батьками й дітьми стають тим огиднішими, чим більше в наслідок великої промисловості розриваються для пролетарів усі сімейні зв’язки і діти перетворюються в прості предмети торгівлі і в знаряддя праці. Про щось подібне писав, здається, і Юліус Евола: мовляв, модерний капіталізм уже знищив традиційну родину, й нуклеарний покруч - зовсім не те, за що він декому видається. Так само у традиційному суспільстві не існувало й традиційних цінностей, бо Звичай був самим життям людей, а в якості етичного мірила слугували чесноти (рос. добродетели). Авторка поділяє популярну байку про домодерне суспільство як про "бідне-брудне-невакциноване", зациклене нібито на виживанні, проте з її висновками щодо впливу сучасних міст цілком можна погодитися.

#рецензія_на_книгуДочитав «Сагіба» Ненада Величковича і да, це було прекрасно 🌚По суті, це невеличкий роман про гея (в прямому значенні цього слова), який в складі міжнародної організації приїхав до Боснії щоб «просвятити й привчити тутешніх дикунів до європейської цивілізації», та зокрема капіталізму. Сам же формат книги будується на листах, які головний персонаж листував своєму партнеру. В них він достатньо детально описує свій шок від іншої культури, устроїв життя, та неодноразово висловлює свою впевненість у правильних діях в рамках організації. Власне, звідси і йде як на мене найбільша іронізація роботи міжнародників в різних країнах. А саме їхнє надмінне нерозуміння місцевого населення.Наша місія тут — за гроші наших платників податків скуповувати нашу продукцію, у якій наші платники податків не зацікавлені. Тут усі [в контексті «місцеві», але чудово приміняється і до міжнародників] бояться запалення мозку, хоч мало хто ним користується. Якщо ж запитати мене, яка фраза мене найбільше зачепила в творі, це розмова Сакіба [водія головного героя, місцевого] з оповідачем: в ній, головний персонаж відмічає, наскільки йому огидно від Балкан та їхнього життя. Наскільки тут все чорно, жахливо і до неможливості бідно. Сакіб же відповів, що йому темно через те, що він дивиться назовні крізь броньоване скло.(Ми посилили заходи безпеки. Хтозна, яких тут відчайдухів не буває... Скло захищає нас від поглядів іззовні, і ще воно міцніше. Не бачу нічого поганого в тому, щоб крихку демократію захистити броньованим склом.) Власне, що тут додати. Прекрасна книга. Якщо ж підете читати інші відгуки та побачите докори на рахунок «Єєє, ващє нереалістичні ситуації! що за пости з розряду фейсбука!», то поспішаю вас завірити, що як людина, яка сама напряму дотична до міжнародних організацій, донорів та кластерів — Величкович показав лише верхівку айсбергу непорозумінь, які присутні тут всюди.

#вирізкиНенад Величкович. Сагіб. Імпресії з депресії. К.: Темпора, 2014 — 200 с.Складний тиждень видається. Наприкінці проекту по фінансовій допомозі цивільним (новий по цій же темі продовжиться вже з березня) пораненим мене трохи теж перекосойобило, оскільки попав під обстріл коли був в лікарні. Власне, вражає моя вдача, бо прильоти були впритул, але я не отримав навіть уламків, тільки вочевидь контузію (в районі середньої). В догонку ще й у власний будинок прилетіло на наступний день.Водночас, лежачи з нудотою та читаючи роман Величковича про життя й роботу міжнародних організацій в Боснії, мимоволі зустрічаю для себе все ті ж абсурдні ситуації, які відбуваються і сьогодні в Херсоні. Як працівники багатьох організацій натягують сову на глобус та гіперболізують ситуацію, в якій вони перебувають. Перебільшують небезпеку, за якої там проживають. Перебільшують та, звісно, ніколи не подаються в червону зону з метою допомогти, не рідко посилаючи людей по телефону. Ну а шо, ми робимо все що в наших силах (!) Та мабуть одним з найбільш дотепних моментів для мене була клічка «Смурфи», яку дали місцеві жителі працівникам ООН на джипах. Єх, скільки ж смурфів (якщо брати в ширшому значенні; не тільки недоброчесні працівники ООН) довелося і мені побачити за ці роки повномасштабної. Смурфів, які перед кластером виписують собі заслуги в допомозі місцевому населенню, тим часом як реальність набагато плачевніша. І здебільшого оті «виписуючі заслуги», беручи в приклад особистий досвід спілкування, ніколи не задумуються навіть поспілкуватися з місцевими, маючи апріорі зверхнє ставлення до них. Чи є в них бува бодай крапля емпатії? Питання риторичне. І в моменти своєї роботи, ймовірно, мені хочеться найбільше відзначити те, наскільки я радий не бути відбитим смурфом; людиною, яка буквально упивається словами про небезпеку життя в регіоні та водночас, наприклад, пропонує вибудовувати логістику з (здебільшого) нікому не потрібних і хрінових продуктових наборів. Коли ти маєш роботу й справу з дійсно соціально корисним проектом, це попри всі неприємні й небезпечні умови для життя надає надію та психологічно тримає на плаву. Думається, термін «смурфи» непогано впишеться в мій розділ книги по окупації, де я описую ситуацію вже після неї на Правобережжі. Описую гуманітарний хаос й роздумую, як можна було б в теорії все привести до кращого. Винищити та прибрати смурфів з реальності.

День Валентина не за горами, тож ми цього разу вирішили підійти до теми серйозно. Розповідаємо, як саме натякали (тонко і дуже товство) на близькість раніше.Що насправді означає “впіймати облизня” і як “тече” сковорідка? Навіщо товчуть мак, розтирають коноплі й “замочують фартух”? Чи може сороміцький фольклор обходитися без матюків та як зчитувати не завжди прозорі натяки в народних піснях і обрядах?У новому епізоді подкасту «Пороблено» говоримо про те, що довгий час лишалося на маргінесі досліджень — сороміцький фольклор. Наш гість — Михайло Красіков, фольклорист, етнолог, професор кафедри українознавства, культурології та історії науки НТУ «ХПІ». У цьому випуску розбираємо:🌾 Що стоїть за дитячими піснями про журавля і дударика? 🌾 Чому “ступа з товкачем”, “сковорідка печеться” чи “мак розтирають” — це не лише про господарство? 🌾 Коли і хто “стрибав у гречку”? 🌾 Як поїдання і обробка конопель натякають на близькість? 🌾 Коли й чому в фольклорі з’являється відверта лайка?Це розмова про мову натяків, про гру між дозволеним і забороненим, про сміх як спосіб говорити про найінтимніше. Бо традиційна культура була значно сміливішою — і водночас тоншою — ніж ми звикли думати. Вмикайте новий епізод «Пороблено» — і спробуйте почути знайомі пісні по-новому:https://www.youtube.com/watch?v=8h1ZhyK-b6Y\

#рецензія_на_книгуЗнадобилося трохи більше місяця, але я нарешті дочитав «Розмови з терористами» Пітера Тейлора. І ні, книга не була по суті важкою для сприйняття, та сам автор пише достатньо легко. Справа радше в тому, що я то захворію, то від кількості роботи та поїздок сходжу з глузду... Одним словом, да, якби не всьо це, прочитав би набагато швидше.Переходячи до книги, то вона дійсно дуже зайнятна. Тейлор описує багато деталей щодо роботи урядів та їхніх переговорів з терористами, які тривали не роки, а цілими десятиліттями. Водночас, він впродовж книги намагався пояснити та розповісти, які ж думки зазвичай виникають в терористів та чому люди доєднуються до цих рухів. Утім, не обходилося і без спрощень та якихось достатньо наївних коментарів, як-от що Палестина має припинити насильство та визнати Ізраїль 🌚 Тейлор провів достатньо багато часу за інтерв'ю з родинами загиблих терористів, або ж тих, хто досі знаходиться під трибуналом чи у в'язниці. Із тими, кого катували, проголошуючи демократію, або ж родичами тих, кого вбили, прийняв за терориста. Також Тейлор в книзі достатньо детально описує, як розвивалися терористичні атаки впродовж XXI століття в різних країнах, та як відбувалася вербовка й навчання людей з усього світу в тій же Аль-Каїді. Ну і наприкінець думаю варто згадати, що він підіймає достатньо складні теми й питання, пов'язані із самими допитами терористів, акцентуючи увагу на тому, що катування мають бути заборонені цілком і повністю; що, утім, виглядає теж достатньо наївною мрією, враховуючи силовий апарат держави, а також прикриття тих, хто здійснює ці самі катування, видаючи неписані дозволи на дії.Гарна книга. Якщо колись побачите її на барахолці — не думаючи беріть. Попри всю періодичну наївність автора, думаю воно того варте.