Imara Notia

Волонтерська та загалом соціальна робота заснована в багатому на довірі й це нормально, навіть прекрасно. Нервова система соціального працівника не варта розшуку нескінченними бюрократичними інструментами 2 зі 100 людей, які витратили гроші на алкоголь чи слоти в казино. Фінансово організації можуть допомогти воістину набагато більше, ніж купою продуктових наборів, які ще й часто збирають через одне місце. Наостанок конкретно по фінансовій допомозі хочеться додати, що міжнародним організаціям варто передивитися бюрократію з оформлення й утвердженням анкети. Часто людям доводиться чекати 2-4 тижні лише на відповідь того, чи пройшла їхня заявка по всім критеріям. Ну і виправити цю ситуацію насправді можна. «Карітас-Україна» дуже преуспіли в цьому питанні, оскільки люди та соціальний працівник, який її реєструє, отримують відповідь в той же день. Сама ж виплата приходить людині впродовж 1-7 днів. Щодо інших альтернатив, то вони насправді теж є. Наприклад: ваучери. Вони достатньо універсальні та можуть бути направлені як на продукти, так і гігієну чи медицину. Видавати зокрема їх теж набагато легше. Буває хіба що проблематичним, коли ваучери (суть яких заключається в оплаті визначеної суми тій чи іншій установі) направлені не на великі торгові мережі, а на якісь дуже малі магазини. Через це дістати потрібні речі людям буває набагато складніше. Ну і сама сума ваучеру на закупівлі менша, аніж повноцінна фінансова допомога. Водночас звісно, існує чимало інших перспектив в зоні бойових дій, які можна і варто реалізовувати. Візьму в приклад власний досвід за 2025 рік, коли я реєстрував більшість поранених цивільних в Херсоні на фінансову допомогу. Періодично траплялося так, що за обстрілу могли згоріти їхні документи, ну і цілим родинам треба було подаватися на відновлення. Благодійний Фонд «10 квітня» в цьому плані дуже допомагав як їм, так і мені з реєстрацією, оскільки оплачували бюрократичну процедуру, а також забирали їх на машині з лікарні в державну установу для початку відновлення. Важливо це зокрема тому, що в моєму випадку, реєструвати поранених за проектом міг до 30 днів з моменту кризової події, тим часом як відновлення займає 20. Така співпраця видалася дуже вдалою, завдяки чому люди могли встигнути отримати від нас без затримок до 43 200 грн на родину. Враховуючи довготривалі відновлення після поранень, будь-яка фінансова підтримка є важливою.Отож, у 2025 році мене, мабуть дійсно дивують найбільше ті організації, які маючи необхідний ресурс, категорично відмовляються переходити з донорами на фінансову допомогу. Беззаперечно, донори бувають відірваними від реальності, однак повернути їх в реальність теж можливо і необхідно. Ну і наостанок, якщо міжнародні організації все-таки переходять на фінансову допомогу, не менш важливим є уникнення дедублікації з іншими. За останні місяці, наприклад, в мене було чимало проблем з нею через NRC (по суті норвезька фінансова допомога). Чимало людей чекали відповіді впродовж місяця по анкеті,vii та не рідко отримували повідомлення «у нас недостатньо коштів, в допомозі відмовлено». Чи можу зареєструвати, наприклад, я їх після цього? Шанси 50/50, оскільки невідомо, як вони проводили людину по системі. Якщо система вибиває ту заявку — реєструвати (навіть якщо людина не отримувала жодної допомоги) ніхто не зможе впродовж наступних 3-6 місяців.

#вирізкиРишард Капусцінський. Гебан. Пер. з пол. Олеся Герасима. Чернівці: Книги — XXI, 2019 — 368 с.Нарешті дістався до наступної книги Капусцінського. По суті, це зайнятний збірник репортажів з Африки, де описується чимало цікавого з культури різних народностей, повстань та загалом відносинами між білими й місцевими в ХХ ст. Один з діалогів мене особливо захопив, а саме розмова про слонів — їхні бивні та слонову кістку. Звісно, це дорогущий матеріал, на який полювали ті ж португальці за своєї появи в Африці. Зазвичай, щоб здобути завітні бивні, португальці заганяли слонів в заздалегідь викопану яму. Однак, в спробі просунути цю ідею серед африканців задля своєї вигоди, вони неочікувано почули у відповідь, що "мертвих слонів немає". Цілком зрозуміло, що африканці не хотіли ділитися цим знанням про святе створіння з рабовласниками білого світу. Поколіннями для португальців було таємницею, як вмирають слони і куди діваються їхні трупи! Метис лишався за місцевими. Власне, це блискучий хід в комунікації, за якого вдалося зберегти чимало життів слонів від риночку та капіталізації. Після цього тексту вкотре стає прикро, що далеко не в кожної народності вийшло вберегти своє місцеве знання. Австралійські аборигени та їхня медицина яскравий тому приклад.Повертаючись до теми, я й сам достатньо довго чухав свою рєпу, перед тим, як продовжити читання. Цікаво ж блін 🌚 Та на щастя, місцевий лікар розповідає Капусцінському, де ж помирали такий довгий час слони, не даючи колонізаторам підзаробити.Доктор завжди знаходив для мене час і охоче бесідував, тим більше, що ще кілька днів після нападу я не міг читати, шрифт розмазувався, літери пливли, неначе здіймалися і гойдалися на невидимих хвилях. Якось він мене запитує:— Чи ти вже багато бачив слонів?— Ой, — відповідаю, — сотні!— А знаєш, — говорить він, давніше, коли тут з'явилися португальці й почали скуповувати слонову кістку, вони зауважили, що африканці тієї кістки не мають надто багато. Чому? Адже бивні це матеріал дуже стійкий і міцний, отож, якщо їм важко вполювати живого слона (зазвичай це робили, заганяючи тварину до викопаної заздалегідь ями), то хай би збирали бивні слонів, які вже поздихали і лежать мертві. Португальці підсунули цю ідею своїм африканським посередникам, але у відповідь почули дивовижну річ: мертвих слонів немає, не існує їхніх кладовищ. Це була загадка, яка заінтригувала португальців. Як слони вмирають? Де лежать їхні останки? Де їхні могильники? Йшлося про бивні, про слонову кістку, про великі гроші, які за неї платили.Те, як вмирають слони, було таємницею, яку африканці довго оберігали від білих. Слон є твариною священною, і такою ж є його смерть. А все священне оточує непроник на таємниця. Найбільше захоплення завжди викликало те, що слон не має ворогів у тваринному світі. Ніхто не здатен його перемогти. Він міг померти (колись) тільки природною смертю. Зазвичай це ставалося в сутінках, коли слони приходили на водопій. Вони стояли на березі озера або річки, кожен далеко запускав хобот і пив. Але надходив час, коли старий, зморений слон вже не міг підняти хобот, і щоб напитися, йому доводилося щораз далі заходити в озеро. Його ноги все глибше й глибше вгрузали в мулі. Озеро втягало його у своє бездонне нутро. Деякий час він чинив спротив, борсався, намагався вибратися з трясовини й повернутися на берег, але його власна маса була занадто великою, а потужність всмоктування дна так паралізувала, що тварина врешті-решт утрачала рівновагу, падала і зникала під водою назавжди.— Отож саме там, — закінчив д-р Патель, — на дні наших озер, містяться стародавні поховання слонів.

​​Ирокезские истоки демократииВ том году комментаторы накинулись на приведённую в канале цитату Дэвида Гербера, где он пытается перечислить идеи, которые кажутся нам пришедшими в современность из европейского мира, но в действительности имеющие прототипы, подхваченные европейцами из-за пределов своей части света. Так вот, Гребер отнюдь не одинок, и индигенный вклад в базу "европейской цивилизации", чтобы это не означало, теперь будут изучать все люди, желающие получить гражданство США. Иван Курилла рассказал в фб, что если раньше потенциальные американцы должны были знать семь основных юридических документов, на которых стоит американское право, то теперь к их числу добавили Великие ирокезские законы о мире (или как это ещё можно перевести?), которые, оказывается, многими исследователями рассматриваются как оказавшие влияние на американскую конституцию.Похоже гиганты, на плечах которых стоит цивилизация европейцев, жили отнюдь не только в Древней Греции и Риме, как считают многие, не только в Китае и на Мадагаскаре, как считал Гребер, но и на берегах Великих озёр, задолго до того, как там обосновались автомобильные концерны.

#безпросвітній_модернКоли в жовтні приїжджали до Одеси з дівчиною, в процесі прогулянки вона звернула увагу на мікро-паркан біля Парку Шевченка, який був усіяний шипами. Звісно, виглядало це доволі недолуго, оскільки зазвичай подібні широкі паркани буквально існують для того, щоб на них присісти й перепочити. Чимало часу я чухав свою голову, не спроможний пояснити самому собі, навіщо подібне може існувати. Утім, нещодавно таки дійшло. По суті, цей мікро-паркан є проявом такої собі практики anti-homeless/hostile architecture, на яку виділяють не рідко гроші навіть цілі міста й держави Європи. Хоча, тут на це грошики виділили судячи з усього місцеві мільйонери, оскільки цей паркан відноситься безпосередньо до їхньої території біля посольства Польщі. В будь-якому разі він виглядає максимально недолуго та несе не зрозумілу практичну цінність, враховуючи що буквально в 20 метрах від нього возвели і так високу стіну, щоб плєбєї не бачили приватної церкви, а також зоопарку (в прямому сенсі цього слова) на території будинків. Мета практики одна: типу шоб безхатьки не спали в публічних місцях, встановлюються стільньіє стовпчики. Дотепно й сумно, що замість вирішення цього питання (яке базується на допомозі безхатькам; зрештою, кожен може стати ним завтра), дійшли аж до такого. Більше того, ці рішення за кошти платників податків абсолютно не працюють. Ще 15 років тому на ютуб виклали відео, де в рамках такого собі короткого фільму показують, наскільки є ідіотською практика та рішення anti-homeless. Принаймні я поки не зустрічав ще десь в Україні такого (або ж не звертав уваги). В будь-якому разі хочеться вірити, що в нас не будуть знаходити відгук в майбутньому такі шизоідеї та практики. The fakir's rest in Paris:https://www.youtube.com/watch?v=Qv3M7FxJqtMДодаючи, в Одесі по факту навіть є ініціатива, яка вже не перший рік направлена на допомогу безпритульним. Очікувано, не зі сторони державної влади. Кому цікаво дізнатися про неї побільше, відео про SAD теж можете подивитися по посиланню нижче.https://youtu.be/ARVOijDrwtQ?si=5AZ0Ycjt0XnvfV91

Періодично в житті зустрічалися розмови, де чиїсь батьки або друзі розсуджували на тему того, в які ігри хочуть навчити грати своїх дітей. Особисто я прекрасно пам'ятаю свою першу партію в брідж у 8 років, та мабуть саме з того проміжку часу закохався в карти. Всього одна колода, а натомість скільки можливостей. Ну і я не вважаю їх настільки азартними, як їх зазвичай описують. Мати з дитинства привчила, що на гроші грати не варто (хіба що по пріколу на бажання, або ж на копійку). Якщо людина грає в карти, то це не означає, що вона завтра збирається програти в них домашній джем, телевізор або хату. Це може бути і людина, яка грає в маджонг.Утім, попри всю любов до карт, це не означає, що з підгузків вчитиму своїх дітей грати в покер. За моїм планом в хаті буде чимало настолок та різних ігор. Маджонг, нарди, шахи, тавлії чи навіть манкала — діти самі мають бути вольні обирати. Моїм же завданням буде показати всю різноманітність, яка існує та може дійсно зацікавити.*Для тих, кому цікаво, що відбувається на фото: гра називається Думбалл та походить з Непалу; хіба що джокерів додали для більших веселощів.

Хотілось додати від себе (посилаючись на оригінальний пост друга), що по досвіду дійсно, достатньо часто бува наразі забувають, що стосунки між людьми можуть будуватися не виключно на матеріальних речах. Точніше, ми дуже зациклюємося на них, будуючи неіснуючі ідеали, та вводячи себе в ілюзії новою поп-психологією. Через це чимало людей, сидячи в тих же програмах для знайомств, починають ще більше себе бічєвать, мовляв, щось конкретно в них не так, вони не достатньо успішні, не заслуговують на щастя тощо. Утім, справа в тому, що ці самі програми для знайомств розраховані на те, аби втягнути людину у систему й підписки, а не віднайти справді їй якусь підходящу пару. Інтернет все більше вганяє в депресію та значно викривлює реальність, яка навколо нас. Либонь, навіть в 2025 році, найкращим варіантом для знайомств лишаються якісь курси (де тобі самому цікаво), затишні заклади (на кшталт чайної), або ж загалом природа, гори та ліса, де нещодавно і я зустрів свою дівчину.Ну і як вона влучно підмітила, між людьми будуються не відносини, а стосунки. І дійсно, це наводить на роздуми, що відносини тільки з дядею на заводі, або в якійсь конторі. Термінологія, яку ми використовуємо до самих себе, відіграє достатньо велику роль. Між людьми мають будуватися стосунки, в яких поєднуються розуміння, іноді консенсус, а також саме кохання.

Що ж, як пройшов історичний фестиваль Legio? Думаю, можна сказати, що достатньо класно.Перш за все порадувало, що прийшло достатньо багато людей в рамках Херсона (25+ чоловік), а також те, що книжковий ярмарок був насичений на профільну, цікаву літературу. Навіть збірник за редакції Берка Пітера «Нові підходи до історіописання» був присутній. Колись я з нього починав свій шлях в розумінні усної історії та, відповідно, методології польових досліджень.Встигли в перший день поговорити і на складні теми, які торкаються відношення до місцевого населення, яке перебувало/досі перебуває за окупації. Вийшла дійсно конструктивна розмова. В честь (зокрема) такого свята, я навіть трохи випив після першого дня, прийшов з бодуна проводити свою лекцію. Хоча ладно, почувався я достатньо круто на ранок другого дня, не в свиню ж ужирався 🌚 Ну і провів я цю лекцію в рази краще, ніж в перший раз в Одесі; навіть розширив її, розповів в деталях за формування ТрО в перший тиждень повномасштабної війни.Ну і як же тут без настолок. Secret Gitler то є любов. Одним словом — дійсно дякую за таку організацію. Сподіваюсь наступного року фестиваль повернеться, щоб розбавити вихідні й порадувати місцевих гарними лекціями. А, і не забудьте приїхати з (як мінімум) ще одним крутим фільмом. «Фіуме або смерть!» — шедевр.

#рецензія_на_книгуЛатур Б., Колгас Р., Янева А. та ін. А комусь ще подобаються міста? Екологія проти модернізації. За ред. Б. Філоненка. Харків: IST Publishing, 2021 — 164 с.Дайте мені рушницю, і я зрушу всі будівлі! Давненько я не брався за невеликі есе й загалом за такі маленькі книжки. По суті, в даному випадку, видання і орієнтовано на дорогу (Small Run Books). Та хоч мені не завжди подобаються видання ist publishing через максимально м'які обгортки, які можна випадково анігілювати за секунду, їхні переклади, безсумнівно, на дуже високому рівні.Цей невеличкий збірник про екологію, політику та архітектуру є достатньо крутим. Зокрема тексти Латура, в яких він намагається прослідити й запропонували прийняти апокаліпсис як стан сьогодення, послідовно ставлячи питання за наше майбутнє. Власне, чому сталося так, що ми винайшли спосіб не перебувати на землі?Латур з іншими авторами прослідковує, які складнощі польових досліджень існують на сьогодні, а також, наприклад, наскільки науковці загублені в сучасному світі й власних термінах. Продумуючи нову термінологію в рамках екологічної сфери, задається наступний напрямок: нам потрібні нові наративи; не історії з гепіендом, а наративи, які чинять спротив ідеї, мовляв, «люди нездатні зробити щось інше». Хтозна, можливо ми стаємо поколінням, яке нащадки будуть найбільше ненавидіти за тормознутість в діях та поглядах на екологію. Проговорюючи зв'язок модернізації з нашими нинішніми поглядами, Латур виводить аргументацію, що наші переконання, мовляв, апокаліпсис вже у минулому, є абсолютно шкідливими. Може ми і досягли високих технологій, однак це не означає, що «ми володіємо правом [на все і вся; що все навкруги лише ресурс, а не ціль], ми — град на пагорбі». Подібний самообман є нищівним. Ми мусимо наново навчитися помічати; до речі, термін Апокаліпсис може стати тут в нагоді: його не обов'язково вживати у негативному значенні. «Регістр апокаліпсиса дає нам можливість помічати жахливі наслідки — на багатьох рівнях і крізь різні світи — сучасної екологічної та кліматичної зміни; наслідки, які ми мусимо навчитися помічати». Не менш важливою темою книги стала діяльність екологічних партій. Тут Латур вже розбирає їх на дрібні шматочки, вказуючи, чому вони все більше самі себе маргіналізують, маючи одиниці голосів: однією з причин є термінологічні нашарування, які одне одного вбивають (тобто вони не можуть пояснити і довести нормальною мовою, чому екологія важлива та за що/як вони борються), а також що партії зелених часто не ведуть боротьбу за визволення природи; радше йде мова за нові нашарування контролю з утворенням різних адміністративних органів, які не є таблеткою спасіння. Така собі ведмежа послуга на виході, за якої подібні важливі теми все більше і більше маргіналізуються, попри наше неусвідомлену згоду, наскільки питання екології є критично важливим. Нам потрібен прорив, за якого відбудеться демаргіналізація екологічної сфери, як чогось, що може вирішити один окремий орган.Також в книзі присутнє зайнятне есе щодо того, як нам варто було б по-новому дивитися на архітектуру й будівлі (зрештою, чи є вони справді такими об'єктивними витворами, якими нам їх подають? Або ж це витвір послідовної та реалістичної шизофренії з купою компромісів між людьми? 🌚), ну і мультимільйон питань, які ми почасту собі не задаємо. Наполегливо рекомендую віднайти це видання й прикупити, воно однозначно варте того.

#рецензія_на_книгуRafael de Nogales Méndez. Cuatro años bajo la Media Luna. S.: Almuzara, 2015 — 464 p.Це було довго, це було... нудно? Давненько не читав якісь спогади, та ці однозначно йшли для мене найважче. Рафаель де Ногалес — венесуелець, який провів не один рік служби офіцером в турецькій армії за першої світової війни. Сам по собі християнин (що неодноразово він згадує впродовж розповіді), був свідком геноциду вірмен на сході, яких активно вбивали турки, араби, а також, наприклад, курди. Це й була основна причина, чому я вирішив взятися за цю книгу. За словами друга (без жодного негативу в його сторону), там було чимало жорстоких описів, від яких непідготовленого читача мало б вивертати. Утім, конкретно мене вони зачепили лише трохи. Повномасштабна війна сказалася на моєму сприйнятті. Та й якщо казати у відсотковому співвідношенні, історії геноциду вірмен присвячена дуже мала частина спогадів. Здебільшого, Ногалес, відданий своїм мріям стати істориком, описував різні архітектурні пам'ятки, що зустрічав на своєму шляху. Це в нього дійсно вийшло прекрасно. В порівнянні, з тих авторів, що пишуть про війну, Ногалес найкраще та найдетальніше описує хід військових дій, учасником чи свідком яких був, особливості різних культур та місцевих звичаїв/бачень інших, відносини всередині армії (переслідування та заколоти, епідемії, крадіжки), переходи між країнами, чому і де виникали бандити, красу ландшафту тощо. Ну і, звісно, попри всю похвалу мусульманства й їхніх людей, до язичників його ставлення лишається анекдотичним 🌚Також в передмові перекладу російською є достатньо багато жидомасонських змов, однак це тільки на радість. Така шиза безцінна. Ногалеса також трохи карьожило по тексту, враховуючи тогочасну пропаганду проти вірмен, однак розповідь лишилася цікавою. Якщо ж загалом прям сказати, чи рекомендую ці мемуари по війні до читання: тільки якщо у вас багато часу й відповідний настрій.

освітній простір — відкритий, але доступ до нього через стадію процедурної любові й негайного сканування. нагадуємо: ввічливо, але ретельно. просимо утриматися від носіння металевих предметів, що не перешкоджають освіті (годинники, ретроспективні брелки, подікі, ашки, спогади про вільний вхід). сьогодні опинився свідком абсолютно фукіанської ситуації: хранітєль порядку (спрощено — мєнт) перевіряв усіх учнів та учениць металошукачем при вході до школи. мені раніше про це казали, але я думав, що це була одноразова акція залякування. виявляється, що вже декілька днів систематично відбувається подібна процедура поверхневого огляду. я стояв і уявляв, як фуко топає ніжками від радості, що його тези підтверджуються навіть по десятиліттях. навіщо перетворювати школу на режимний об’єкт? не знаю, але буду сильно сміятися, якщо це заходи проти куріння ашек учнями у вбиральні. булінг у школі? похуй, дивимось тік-токи на дивані. хтось покурив ашку в школі? негайно перекрити всі виходи, оголосити надзвичайну ситуацію, перевіряти кожного й кожну, полонених не брати!нова українська школа декларує повагу до особистості, позитивне ставлення і довіру. про яку повагу і довіру може йти мова, якщо при вході до школи учнів/учениць ставлять у положення потенційних порушників чи злочинців? це буквально нормалізація контролю, що ніяк не може корелювати з повагою та довірою. сприятлива атмосфера за рахунок процедур нагляду. турбота про дитину в новій українській школі передбачає обов’язкове сканування її штанів. це не покарання, а інновація. школа — продовження в’язниці, в нас тепер є власні мєнти, металошукачі та поверхневі перевірки. тільки не міг уявити, як моя комфортна школа може бути в’язницею, коли в нас дивани в коридорах, ресурсні кімнати, проєктори в класах, кондиціонери. але потім згадав про існування норвезьких в’язниць — і все зійшлося. але є й плюси: нарешті школа готує до реального підпорядкованого життя.тому школа — це простір навчання, але доступ до цього простору пролягає через процедуру поверхневої перевірки: проведення рукою по поверхні вбрання, сканування спеціальним приладом або іншим засобом, здійснене поліцейським. не переплутайте з іншим державним закладом.