Херсонський шахово-шашковий клуб. Вулиця Соборна. 2003 рік. Автор Сергій Макаров.Знято фотоапаратом "Горизонт", який за рахунок об'єктива, що обертається, дозволяв отримати огляд 120 градусів.Довгі роки віце-консулом Італійського посольства в Російській імперії був Анджело Анатра, який працював у Херсоні. Він полюбив це місто і тому залишився проживати в ньому після закінчення служби з двома доньками в маленькому білому міні-замку на Соборній вулиці, який він збудував у 1905 році для своєї родини. На подвір'ї цього італійського замку продовжує рости сторічний могутній дуб і функціонував чарівний фонтан – нині клумба.Анджело Анатра, звичайно ж, був улюбленцем городян і був обраний Командором (звання голови або президента яхт-клубу в Західній Європі) нашого Яхт-клубу — красеня, одним із засновників якого він був. Як візитна картка міста, Яхт-клуб був широко відомий за межами Херсона. У ньому в ті часи проводилися всілякі міські свята та змагання на воді.За радянських часів, у 70-х, в особняку розташовувався дитячий туберкульозний санаторій. Згодом, у 1984 році, в особняку Анатри за новою радянською адресою Леніна №18, влаштувався Херсонський шахово-шашковий клуб. Першим його директором став відомий у Херсоні гросмейстер, а за сумісництвом майстер спорту з шахів — Едуард Будович. Його кабінет був відразу за парадним входом, перші двері праворуч (телефон 4-55-44, що запам'ятовується). Цей клуб також був відомий далеко за межами України, оскільки вирізнявся видатними, а взагалі небувалими показниками у цьому виді спорту, як для провінційного міста.Едуард Михайлович пробув директором майже 15 років, з 1984 до 1998 року, і несподівано пішов у 49 років загадковою смертю. Цю дострокову трагедію пов'язують із паралельною діяльністю з переведення в готівку коштів, яку гросмейстер розвинув у цій будівлі в середині 90-х у неабияких розмірах, не завжди розуміючи тонкощі цих операцій. На будівлі, проте, є меморіальна дошка, присвячена Е.М. Будовичу за заслуги перед містом (а Анджело Анатра – ні).У ці ж роки, у 90-х, тут працював один із перших приватних ресторанів (одне з досягнень Едіка), що відрізнявся окремими кабінками та спочатку чудовою кухнею. Влітку в саду біля фонтану працював літній майданчик.У дворі цього будинку поряд тулилася ХОМА — Херсонське об'єднання музичних ансамблів. Воно переїхало сюди з парку Леніна (знаходилося біля Зеленого театру в дерев'яних приміщеннях). У ній числилися музиканти, які насолоджували нас у херсонських ресторанах і кафе. Директором спочатку був Борис Якович, а згодом — саксофоніст Микола Губарєв, який нещодавно покинув нас.Автор Владислав Скрипниченко@bagnenkoDaily
Мій поплавок - моя сім'я. Це земля за яку я воював, я не поїду нікуди. На дідах тримається армія. Рубрика «Військовий говорить»*Ідеш в метро, нікого не чіпаю.Підходить в метро жіночка.“Дякую вам”. Просто так.І це розриває зсередини. Я не для цього служу, але це так цінно. ***Найгірше - це був обман командира.Він сказав, що там бліндажик хороший.А там 2 к*ц*па. .Підповз. Крикнув. Тихо.Чуйка спрацювала.Кинув гранату туди на всяк випадок.“Здайомся” кричать.*Є багато хорошого, що мені дала армія. Нема ні до чого страху.Це добре те, чого навчився за ці роки в армії.Нічого не боюсь. Хоча може це і погано.Навчився поводженню зі зброєю.Це добре.Якщо тривога, шахеди - ніяк не реагую. Можу собі спати.***Відчуваю сором, що я живий.А хлопці померли.Сняться бої.І інколи хлопці просять про допомогу.Реалістичні сни. БК постійно закінчується.Прокидаюсь.Всі сни сконцентровані на той вихід.Хлопці. Бій.Саме та подія, яка сталась.**Раніше були героями.Зараз всі відвертаютьсяПаралельна реальністьТут плачуть світла немає. А там кабздець. Там пацани в окопах замерзають, не можуть вийти. ***З тими хлопцями, з якими я штурмував - більше половини немає. Ще й з мого відділення.Завжди питання - чому вони, в пергу чергу.*Я військовий. Я не планую майбутнє довго наперед.Не думаю взагалі про те, як буде.Як я там? там день у день життя під загрозоюАртилерія, КАБи, молнії, фпв і все інше.Особливо і не думаю наперед.Шо буде, те й буде. **Я з великою повагою до вас.Але не вірю, що мені може щось допомогти.***На дідах тримається армія.Вони вчать життю молодих хлопців. Не війні, а життю. Розумієте? Життю.***Ці історії завжди тут (торкається вказівним пальцем лоба)Я виїжджав на нуль за хлопцями. І це досі мучить.***Командир каже по радейке: “де ти лежиш.”Я пояснив. Він каже: “Це 300 метрів вправо від мене.Вилазь з посадки. Повзи через поле - наші тебе підберуть.Мені як соломинку кинули.На предохранітель поставив і поповз.***Пацюки на позиціях не бояться людейМожеш заснути - прийде і буде тебе гризти.Кусають, от уявіть прямо кусають.***Дружина каже, що я часто на емоції переходжу.Я винний у всьому, що я не зроблю.**Док загинув.Витягнув мене. Машину на евак кинув. І сам загинув.Посекундно пам’ятаю попри все.***Я не хочу виїжджати.Тут моя земля, за яку я воював.Зараз я списаний. За що я воював. Я не хочу виїжджати.По здоров’ю звільнився. Пенсія 12 975 грн.Нас троє - я, дружина і син.це капець як мало. Але я знайшов роботу і буду далі на своїй землі. **Мій поплавок - моя сім'я.Це мій стримуючий фактор, який не дає мені наделать беди.Є відповідальність за сім’ю.**Кожну ніч воюєш.Днем теж саме.Постійно крутиш і думаєш, що ти не зробив і як можна по-іншому.*Я дружині не можу все розказати.Ідеш і бачиш вагнерівця. Він встає і біжить. Наче під наркотою.Про таке ми між собою тільки.Я не знаю чому я тобі це розказав.Воно живе. Воно болить.*Думки військових - це рубрика, де я розміщую шматочки бесід з клінічним психологом без імен і деталей, щоб просто показати про що живуть і думають військові. Моя мета - щоб прірва між військовими і цивільними зменшувалась. Інформація почищена, прибрана обсценна лексика, локації і дати, залишаються тільки думки.Важливо відмітити, що кожна історія розміщається з дозволу. *Якщо хочете підтримати роботу для хлопців - закупку ліків, книг, необхідного і пальне на дорогу до хлопців - то ось постійна банка:🔗Посиланняhttps://send.monobank.ua/jar/6ScUbedaAPЗнов закінчились донати після останньої закупки книг. *А якщо хочете вчитись як взаємодіяти військовим і цивільним - запрошую на серію майстер-класів.Стартуємо в березні. Запис буде. Реєстрація: https://forms.gle/t8QzCK3BpLnRhHMZ7Якщо це корисно — поставте 💔І дякую всім за підтримку, донати, репости, коментарі.#ДумкиВійськових@BagnenkoPsy
Навколо долі легендарного барка «Товариш» (колишній Gorch Fock) існує багато емоцій, але якщо говорити мовою фактів, то це не був звичайний продаж чи добровільна передача. Це була складна комбінація економічної безвиході та юридичного повернення.Ось як це відбувалося насправді:1. Контекст: чому судно опинилося в тупику?Після розпаду СРСР барк відійшов Україні (порт приписки — Херсон). У 90-х роках судно потребувало капітального ремонту, на який у держави не було коштів.• У 1993 році «Товариш» вирушив до Великої Британії, але через незадовільний технічний стан йому заборонили вихід у море.• Судно роками стояло в англійському порту Ньюкасл, а згодом у німецькому Вільгельмсгафені, накопичуючи величезні борги за стоянку та обслуговування.1. «Продаж» за символічну цінуСитуація вирішилася не через прямий державний продаж «заради вигоди», а через викуп німецьким товариством «Tall-Ship Friends».• Сума угоди: У 2003 році німецька організація викупила барк у Міністерства освіти і науки України. Сума була символічною (називають цифру близько 500 000 євро), але головною умовою було те, що німці погашають усі борги судна, які на той момент вимірювалися мільйонами.• Чому німці? Для Німеччини це судно мало колосальну історичну цінність, адже це був оригінальний Gorch Fock, побудований у Гамбурзі в 1933 році.1. То це продаж чи віддача?Це був вимушений продаж під тиском обставин. Україна фактично не могла утримувати судно, і воно ризикувало просто згнити в іноземному порту або бути проданим на металобрухт за борги.Підсумок подій:| Етап | Що відбулося ||---|---|| Причина | Відсутність фінансування на ремонт та арешт за борги в Європі. || Механізм | Договір купівлі-продажу між Україною та німецьким благодійним товариством. || Результат | Судно повернулося до Штральзунда (Німеччина), було відремонтоване та перетворене на музей під своєю першою назвою Gorch Fock I. |Хоча для багатьох херсонців це була болюча втрата символу міста, саме цей крок дозволив зберегти корабель від утилізації.Ретро Херсон.Оригінал зображення в коментарях,Знайшов https://www.facebook.com/share/p/1FPQwuoUzb/
Найважче - втрачати найближчих. Кіт - мій співрозмовник. Сором, що живий.*Відчуваю сором, що живий.А хлопці померли.Сняться бої.І інколи хлопці просять про допомогу.Реалістичні сни. БК постійно закінчується.Прокидаюсь.Всі сни сконцентровані на той вихід.Хлопці. Бій.Саме та подія, яка сталась.3 доби там були.Спершу хлопці були поранені. Наклали турнікети.Нас дуже сильно засипало.Робочий простір засипало.Нас відкопали на 4 добу.На все життя запамятаю ці фрази: 7 і 8.Бо це були наші. Вони нас відкопували. Сказали Слава Україні. І потім 78.*Раніше були героямиЗараз всі відвертаютьсяПаралельна реальністьТут плачуть світла немає. А там кабздець. Там пацани в окопах замерзають, не можуть вийти. Я вже подаю на розлучення. Бо непорозуміння з жінкою дуже сильне. Я говорив-говорив, але вона просто закривається, мовчить і нічого не говорить. Стара гвардія. Всі майже вже загинулиЗараз нас лишилось троєМені не страшно помертиТільки щоб моє тіло повернули до батьків. 4 роки це багато*Є глибоке розуміння, що майбутнього немає.Я знаю наступний4 щасливх білетика витягнув4 рази мене виносили. *Спогади мучать.Просинаюсь. Руки в крові.Буквально вчора ворони клювали.Це із спогадів.Коли не міг забрати хлопців. І спостерігаєш за тим, як ворони їх клювали. Роздратованість сильна.Дзвін у вухах.Багато контузій було. Достатньо багато. ***Чи хотів би я опрацювати травматичний спогад, як ми наїхали на міни?Так, хотів би.Тільки з комбатом. Який втік.*Відчуваю труднощі з пригадуванням. Не памʼятаю вибух, як дрон прилетів в дах.Я не чув вибух. Але він точно був. Втрата інтересу до того, що цікавило раніше. Хочеться бути одному часто.Відчуваю відрізаність від іншихмало спілкуюсь з іншими. **Бойовики зараз — це комедія. Починає рахувати магазин. Давно не передзаряджав. Він би не дійшов з ткким грузомСенс втрачається тоді, коли ти був за грані смерті. І ти вже готовий померти. Дуже радий поговорити з вами. З психологом один раз пересікався в секторе. Треба було поставити + в табличці. Перед психологами бетонна стіна намалювалась. Що мене найбільше вибиває з колії?Більше за все загиблі побратими - це травмівний спогад.Побратима засипало в бліндажі, задохнувся і помер.А ми в 2022 році були разом.І це вибиває в колії.В телефонній книжці через один нікого немає.І це дуже вибиває.Нашого побратима на позиції вбив снайпер.І не дозволили його врятувати.І лікар сказав, що без варіантів - не врятувати.І ми не попробували.І це мучить, провина.Коли ти міг попробувати і не попробував.Часто про це думаю. Міг щось зробити і не зробив.*Найважче - втрачати найближчихЯ заблокував цю думку. Про втрату. Він поїхав у відпустку. Бо він був для мене найріднішим братом. І в цьому житті ми з ним не побачимось. Це дуже важко, коли нема того, з ким ріс 39 років. Турбує нервове напруження постійне. Останній рік не можу адекватно поводити себе серед людей. Хочеться кричати і бити вже. Я просто пустий. Я зневірився. Не довіряю нікому. В мене є кіт: Ми з ним говорим дуже часто. Він спить біля мене. Він як мій антистрес. Приходить кожен день і мурчить: внколи здається що він говоритб зі мною. Вночі прокидаюсь. А він мурчить. Це дуже підтримує.*Думки військових - це рубрика, де я розміщую шматочки бесід з клінічним психологом без імен і деталей, щоб просто показати про що живуть і думають військові. Моя мета - щоб прірва між військовими і цивільними зменшувалась. Інформація почищена, прибрана обсценна лексика, локації і дати, залишаються тільки думки.Важливо відмітити, що кожна історія розміщається з дозволу. *Якщо хочете підтримати роботу для хлопців - закупку ліків, книг, необхідного і пальне на дорогу до хлопців - то ось постійна банка:🔗Посиланняhttps://send.monobank.ua/jar/6ScUbedaAP*А якщо хочете вчитись як взаємодіяти військовим і цивільним - запрошую на серію майстер-класів.Запис буде. Реєстрація: https://forms.gle/t8QzCK3BpLnRhHMZ7Якщо це корисно — поставте 💔І дякую всім за підтримку, донати, репости, коментарі.#ДумкиВійськових@BagnenkoPsy
Вчора вночі внаслідок чергової російської атаки на Київ загинув наш земляк, каховчанин Сергій Смоляк, медик швидкої допомоги, 09.09.1969 р.н.Сергій прибув на місце влучання в житловий будинок у Дарницькому районі, щоб рятувати людей. Під час повторного ворожого удару він загинув, виконуючи свій професійний обов’язок.Понад 25 років Сергій Смоляк працював старшим фельдшером швидкої допомоги в Каховці. За роки служби він врятував не одне життя. Уже в Києві Сергій продовжив робити те, що вмів найкраще, — допомагати людям, не думаючи про небезпеку для себе.Він був не лише відданим своїй справі медиком, а й люблячим чоловіком, батьком і дідусем.Каховська громада висловлює щирі співчуття рідним, близьким і колегам Сергія Смоляка.Світла пам’ять Герою. 🕯️Вічна вдячність за врятовані життя.Про час та місце поховання буде повідомлено додатково.(Каховська міська територіальна громада)Смоляку Сергію на похорон🔗Посилання на банкуhttps://send.monobank.ua/jar/6BL1XFibSq💳Номер картки банки4874 1000 2399 2632
90 років моїй бабусі!Сьогодні важлива подія для нашої родини!Сьогодні 90 років моїй дорогій бабусі Аллі Антонівні!В 2022 року у віці 86 років вона виїхала з рідного Херсону.Зараз вона живе в Києві. Скільки всього вона пройшла.Це вже друга війна, яку вона проживає. Колись, в 1941 році маленькою дівчинкою, вона зустріла Другу Світову у віці 5 років. Батько вивез тоді їх в Середню Азію, сам батько (мій прадід) пішов воювати. В 2022 році вона пройшла окупацію Херсона. В листопаді 2022 я приїхав в Херсон і вже я вивіз її і маму. Пам’ятаю неймовірну радість коли зустрів її на вулиці біля дому, живу і здорову. Після довгого періоду без зв’язку було важко. Зараз в відносній безпеці, хоча в Києві це теж та ще безпека. Тепер тільки питає, що за вибухи це, бо Київ під обстрілами.Вона народилась 26 грудня 1935 року. Але їй записали в метрику 8 січня 1936.Чому так — джерела розходяться. Одна з причин — вже закрили якісь там книги конторські. І тому вписали 8.01, але чому 8.01, а не 1.01 чи 2.01 — це вже невідомо. Люблю. Ціную. Шаную. Допомагаю. Щасливий, що жива, здорова.І тримається. Ходить по району в магазини. За хлібом. За сметанкою. І розказує різні історії з минулого. Записав подкаст з нею - скоро вийде. Це важливий документ епохи, вона розказує про своє дитинство і юність. Нещодавно говорили. Каже: «Пережила гітлера, переживу і путіна» А ще каже, тепер нова мета дожити до 100 років! І тут я повністю підтримую і погоджуюсь, а ми зробимо все можливе від нас.Якщо хочете привітати - напишіть. Все передам! Їй точно буде приємно!А можна і на баночку — бо є потреба в ліках. На привітання бабусі. Ліки і смаколики🎯Ціль: 5 000.00 ₴🔗Посилання на банкуhttps://send.monobank.ua/jar/322i4WMEg6Дякую всім за вітання.@bagnenkoDaily
Про Хорли. Якщо послухати сальда, то там ледь не атомна бомба прилетіла. Істерить. Бо намагається відвести від себе. Він у прифронтовому регіоні на окупованій росіянами території відмінив у новорічну ніч комендантську годину. Ідіот? Однозначно). Думаю, що йому це не забудуть. Бо він для зетівців зрадник. А як ставляться зетівці до зрадників з України ми бачимо). Монтян привіт, зокрема). Як пишуть у соцмережах, в закритих для звичайних людей Хорлах в кафе зберігалося дуже багато газових балонів. Що точно додало вогню. Тому, коли я писала, що господарі того всього самі підірвали своїх гостей, то була права - якщо десь щось сталося, атака, наприлад, а до того додалися газові балони....Так, оте все - то результат бардака, який створюють окупанти і колаборанти. Дай Боже, що не востаннє так вибухнуло. Ну, знаєте, зуб за зуб, око за око. А українців на ТОТ проситиму знову і знову - тримайтеся подалі від скупчень колаборантів і окупантів, бо за ними ходить пані Смерть. Тримайтеся від них подалі. Бережіть себе і ваших дітей.Ірина Староселець@bagnenkoDaily
Дуже хочу побачити доньку. Кожну ніч уві сні воюєш. На фронті відчуття самотності. Цивільні живуть для себе.Погано було коли втратив сина на війні.Відчував, що можу натворити поганих справ.Дуже багато ненависті було.*Найболючіше…Це втрата ротного, з яким були дуже теплі відносини. Він завів групу на позицію. Він не мав цього робити, мав бути на КСП. Якось трапилось, що вони вибігли з укриття і їх пташка… один раз поранила, а потім дозакинула.Скільки не намагався дізнатись, як це трапилось - не зміг.Тіло досі там. Це вже не наша територія.І це дуже болить.*Дуже хочу побачити доньку. Дуже довго не бачив. Хочеться, щоб все це закінчилось. Але бачу, що кінця і краю цьому немає.***У мене на фронті є тотальне відчуття самотності.Немає близьких людей.Починаєш постійне самокопання. Постійний самоаналіз.Почав виписувати те, що усвідомлював ітак.***Ставлення до людини як до інвентарного майна.Я не хочу бути частиною цього. Але мені доводиться.Турбує те, що не буваю вдома.***Не розумію людей цивільних.Живуть для себе.На фронті не так.Там ніхто не сигналить на дорозі як скажений. Бо всі розуміють всі зі зброєю.Там люди гибнуть.А тут ці люди живуть спокійно.***Пішов з сином на свято. Не можу бачити цивільних і знаходитись серед них. *У В. заїхали. Нам стелили, що там все добре. Але взагалі окопи ніякі.Все облаштовували самі.*Мій поплавок - моя сім'я.Це мій стримуючий фактор, який не дає мені наделать беди.Є відповідальність за сім’ю.*Раніше рибалку любив.А зараз не можу. Важко рибу убить.К*ц*па не шкода. А рибу шкода.Гриби ще можу, а рибалку - ні. У мене зараз одна мета. Дожити до перемоги.Щоб не зря було, що хлопці мої полягли.Надо вижити.*Понабирали людей. Які обмежено придатні.Старічкі обязані їхати.Відчуття несправедливості дуже сильне.Мене не відпускає.*Мені кажуть: Я тебе туди не відправляв.Тіпи, з якими я працював Х років.Ти ж сам туди пішов.Ми тут держим економічний фронт.Ти сантехніку продаєш. Який економічний фронт.Прокинься. Альо.*Емоційний стан дуже піднімається перед виходом.А туди вже приходиш - ти вже там.Там не переживаєш.Саме дольше був на позиціях - 5 місяців.Я командир підрозділу.Зараз тут лікуюсь і дуже за пацанів переживаю.*Сниться побратим, який загинув. І питання собі - чому ми пульс не перевірили.*Розмовляєш з кимось. І навіть коли не хочеш — все одно говориш про війну. Люба розмова про війну. *Кожну ніч воюєш.Днем теж саме.Постійно крутиш і думаєш, що ти не зробив і як можна по-іншому.*У мене не продовження роду. Нічого нема.Мене тримає тільки одна людина. І побратими - їх осталось троє.*Побратим мав стати кумом мені.Він мене витягнув.Я його підколював.Долю секунди. На моїх очах.Його розрубало пополам осколком.Снаряд ліг ближче до менеА осколки більш його ранили.Як косою розрубало.Цей момент мені часто сниться.*Турбує корупція. За що я тут, якщо корупція всюди.Корупціонер страшніше за все. *Відчуваю труднощі з пригадуванням. Не памʼятаю вибух, як дрон прилетів в дах.Я не чув вибух. Але він точно був. Втрата інтересу до того, що цікавило раніше. Хочеться бути одному часто.Відчуваю відрізаність від іншихмало спілкуюсь з іншими. *Я дружині не можу все розказати. Я не знаю чому я тобі це розказав.Воно живе. Воно болить.***Думки військових - це рубрика, де я розміщую шматочки бесід з клінічним психологом без імен і деталей, щоб просто показати про що живуть і думають військові.Моя мета - щоб прірва між військовими і цивільними зменшувалась і ми, цивільні могли краще розуміти військових. Інформація почищена, прибрана обсценна лексика, локації і дати, залишаються тільки думки.Важливо відмітити, що кожна історія розміщається з дозволу. *Якщо хочете підтримати роботу для хлопців - закупку ліків, книг, необхідного і пальне на дорогу до хлопців - то ось постійна банка:🔗Посиланняhttps://send.monobank.ua/jar/6ScUbedaAPЯкщо це корисно — поставте 💔 або +І дякую всім за підтримку, донати, репости, коментарі.РЕПОСТ вітається. #ДумкиВійськових@BagnenkoPsy
Херсон, Антонівський міст, вересень 2013 годТільки зараз я усвідомлюю, якою неймовірно важливою артерією він був, яка зʼєднувала правий і лівий берег Дніпра.Хто не з Херсона, часто не знає, що Херсон тільки на одному березі - правому. Не як Київ чи Запоріжжя. І коли звільнили правий берег - по суті, звільнили Херсон.В дитинстві ми безліч разів їздили через нього на море і на дачу. Спочатку автобусом. Потім своїм авто, бувало що по 2-3 рази за день туди сюди.У друзів була яхта, і для мене символом, що ми вже вийшли з Херсона - був перетин саме Антонівського мосту. проходити під мостом було завжди якось дуже велично і міст виглядав неймовірно великим. Ми йшли вверх по течії Дніпра кілька разів і вже за мостом було відчуття - ну все, ми за містом.Коли я вчився водити, то часто їздив з Херсону в Голу Пристань. Іноді з другом їхали на каву в Гопрі і назад. Їздити я навчився швидко, а міст був частиною моїх уроків. Тоді я не розумів, що цей міст такий важливий. Він просто був частиною тканини життя. І коли росіяни його підірвали перед відходом з Херсона — я приїхав в місто і першим ділом приїхав саме на цей міст. Якось не вірилось. І дійсно, міст підірвали і це був ще один шрам цієї війни. Зараз це все спогади. Але я бережу їх, бо вірю, що колись Херсон знов буде придатним для нормального життя. По-іншому. Але буде.@bagnenkoDaily
Цілую мою вредну Малюсю.Я вже компоную, мабуть, четверте послання, а від тебе не одержав ще жодного рядочка. Ти лінуєшся чи не хочеш писати? А може, з’явився той білоголовий в’юноша, що випадав на картах? Зроду не вірив у забобони, а тут уже починаю побоюватися. Скучив за тобою страшенно. Бог зна, що ти за вредна дівчина – ніяк не можу хоч на годину забути тебе. Спочатку всі дівчата здалеку були чимось похожі на тебе. Я навіть підозрівав, що у мене щось із шариками не в порядку.Зараз уже пройшло, але думаю про тебе неймовірно багато. Навіть зло бере – треба ж готуватися до екзаменів, а тут "світять в душу сині-сині очі, мов фіалки перші навесні".Твердо вирішив писати тобі рідко, але щось воно так не виходить...Люблю дико. Цілую твої пальчики, щоб вони скоріше взялися за ручку і написали мені хоч двоє слів.Твій Вася.(Василь Симоненко)(Василь Симоненко – український поет-шістдесятник, дисидент, журналіст, а до того ж – справжній романтик. Симоненко зустрів свою майбутню дружину Люсю на Черкащині у 1957 році. Дівчина була кур’єркою газети "Черкаська правда", а Симоненко – студентом Київського університету. Відтоді Василь багато писав Люсі. У 22 роки поет одружився, згодом у них з Люсею народився син Олесь. На папері Василь ділився побутовими новинами, розповідав про іспити, армію, жартував, багато "цілувався" та часом нарікав, що кохана не відповідала йому такими ж палкими словами.)@LettersAndQuotes
TGLIST.COM.UA
