Ми залишилися. Бо якщо не ми — то хто?Цю історію розповіли прикордонники з позивними Лавр та Білорус після повернення з позицій. Це розповідь про чотирьох воїнів бригади Держприкордонслужби «Помста» — Лавра, Білоруса, а також Удава та Борзого.Відео Ютуб - https://www.youtube.com/watch?v=XiXh-Хлопці тривалий час стримували російську агресію на передовій: понад три тижні в районі Рідкодуба та 53 доби — в районі Карпівки. Вони тримали оборону, відвойовували захоплені окупантами позиції та закріплювалися на них. Вистояли під постійними штурмами, мінометними та дроновими атаками. Долали не лише натиск противника, а й виклики погоди та побутові труднощі. Укріплювали позиції, підтримували один одного.Унаслідок цих боїв Борзий, на жаль, загинув. Удав отримав численні поранення. Лавр певний час мав проблеми з зором і погано чує після двох контузій…Іван отримав позивний Білорус через специфічний діалект — він виріс біля кордону з Білоруссю. Коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловік перебував у Польщі на заробітках. Після деокупації рідного села повернувся в Україну. Згодом вирішив доєднатися до Сил оборони й за прикладом старшого брата пішов служити до прикордонників.Сергій, позивний Лавр, родом із Сумщини. Працював у Києві, де й отримав повістку.«Прийшов мій час. Можна сказати, пішов добровільно. У мене батько був прикордонником», — каже Сергій.Через російську агресію звичайні українські чоловіки стали воїнами-прикордонниками й волею долі опинилися у бригаді «Помста», де після підготовки та злагодження отримали свій бойовий досвід. Рідкодуб. ПочатокВійна рідко починається з пострілу. Частіше — з кроку.Кроку в темряву, в дощ, у туман. Із рюкзаком, який тисне на плечі так, ніби хоче стрибнути до землі.Саме з такого кроку для Лавра, Білоруса, Удава і Борзого почався Рідкодуб на Лиманському напрямку.Вони йшли вчотирьох. Дві двійки. Мовчки. Сім кілометрів — мокрий ліс, гілля, слизька земля. На кожному — бронежилет, автомат, боєкомплект і рюкзак кілограмів на п’ятнадцять.«Другий раз за рік я б такий рюкзак уже не взяв, — зізнається Лавр. — Але тоді не думали. Треба — значить треба».Дорогою неодноразово чули вильоти й прильоти мінометів, дзижчання дронів. Та туман і дощ ховали їх від ворожих очей.«У першому бліндажі на сходах лежали двоє наших “двохсотих”, а в середині ховалися росіяни.Ми з Білорусом прострілювали і закидали їх гранатами. Удав із Борзим зачищали другий», — згадує Лавр.Часом росіяни поводилися, як у себе вдома: сиділи без броні, голосно сперечалися. На трьох таких прикордонники натрапили вночі — у відповідь на гучну розмову окупанти отримали гранати й стрілецький вогонь. Двоє залишилися в бліндажі, третього наздогнав дрон.Оператори БпЛА постійно допомагали хлопцям: стежили за підходами ворога, відбивали штурми, доставляли все необхідне. Побут передовоїДо холоду звикали повільно. Вологість пробирала до кісток. Спальник рятував лише наполовину. Вночі по бліндажу бігали миші.«Лягаєш спати, а вони по тобі бігають. Уже не ганяєш — немає сил».Проблемою були й бездомні тварини — особливо взимку, коли всі сліди на снігу видно з дрона.«Собака вночі побігала, погавкала. Наступного дня нас дві години поливали мінометом», — згадує Білорус.Копали додатковий вихід із бліндажа — важка, але зігрівальна робота.«Це було не копання, а рубання. Глина тверда, як камінь», — каже Лавр.Усередині бліндажа хлопці облаштували тепловий мішок — комірчину з плівки, де можна було зігрітися, поспати, заварити чай.Лавр, Білорус, Удав, Борзий - звичайні українські чоловіки. Вони не вважали, що створені для війни. Але зрозуміли: у лавах захисників вони потрібні країні й один одному. Саме на таких тримається Україна.https://dpsu.gov.ua/uk/news