По суті це той самий конфлікт між бажанням «казаться» і небажанням «бить», відомийу ще по Катерині ІІ з її бажанням виглядати лібертенкою-вольтер’янкою, але при цьому бути садисткою-кріпосницею, загарбником Речі Росполитої та руйнаторкою Запорізької Січі.Так само я вже згадував колись за ситуацію в Південній Кореї, де понад 90% жителів за опитуваннями хотіли б об’єднання країни, але ніхто не готовий заплатити за це навіть місячної зарплати.І коли ми оцінюємо заяви наших рішучих західних партнерів про готовність стояти із Україною до кінця, тре виходити не із риторики байденівського «стільки, скільки потрібно», чи макронівського «Путін – потвора», а лише із їх матеріальної офіри на український резистанс. Звичайно, така зміна критеріїв у оцінці союзника не добавить нам оптимізму, але хоч зараз тре навчитися бачити світ реальним, а не уявним, бо ж саме практика – критерій істини.І, щоб двічі не писати, рекомендую прочитати, як має виглядіти еталонний північнокорейський військовополонений.А це моє вчорашнє інтерв'ю українському радіо з північнокорейської тематики, кому цікаво.