26 березня 2026Крим, Україна Щось у нас тут назріває в Криму неспокійне. Про це не сильно знайдеш в місцевих новинах, але місцеві все добре знають і одне одному передають. По-перше, прильоти зачастили, хоч про це і не говорять ввідкриту, але всі все знають, і все менше хочуть «працювати там чи поруч». Не можу сказати, що нас особисто особливо притискали раніше – в кого не було особливих статків чи видимих бізнесів, чи не був активістом чи татарином, тих сильно не чіпали. Ми собі жили тихе життя, ходили на роботу, їздили в скромну відпустку до родичів, ну банківські системи помінялися і телебачення, але в нас своя бібліотека, то ми і не дуже телевізор вмикали. Але в нас нема дітей шкільного віку, ми живемо непомітне життя, тому може не так сильно відчували. Але ми живемо поруч татарського району і останні півроку десь, прямо видно як стали за ними дуже прискіпливо спостерігати. Я не дуже знаю, що в них там і як, але точно живуть переважно жінки з дітьми, і дідушка старенький з ними. Більше чоловіків не видно, раз на місяць мабуть брат чийсь привозить продукти. Діти дуже виховані. І от бачимо, що приїжджали до них служби вже пару раз і одну з жінок забрали, бо діти дуже кричали і плакали. Ми з мамою прийшли спитати, чим можем допомогти, але вони закрилися і, думаю, злякалися. Ми пару раз принесли дітям печиво і фрукти, дітям в радість, а старші, мені здається, бояться. Так нам і не в дивовижу, самі такі перелякані. Вибачте, якщо погано пишу українською, я з перекладачем, бо ми в побуті не говорили ніколи, а от сусідські діти нас підштовхнули, не хотіли по російськи говорити. Татарські діти. Іронія така. На старості років з мамою пробуємо.#щоденникиМавок