26 лютого 2026 Сумщина, Україна Ось і все, я залишилась сама. Відійшов мій дід, діти добре, що раніше виїхали. Сусіди полишали ключі, щоб значить за хатами їхніми ходить. Так і ходжу, там вазонки полила, там просто провітрила, коти і собаки і так вже до мене збіглися. Я ж раніше робила старшим зберігачем, от і тепер така іронія долі. Зберігачка вулиці, рахуйте. Деколи мені здається, що я вже вмерла і це моє чистилище, отак ходити. Якщо щиро, постійно хочеться прокинутись від цього хворого сну, але розумію, що мій єдиний вихід - за дідом. Уже якось і не страшно, просто сумно. Даже до прильотів стало якось все одно. Ну гучно - тай гучно. Прочитала, що оце був день української жінки - про таке даже не чула раніше, а тепер думаю, як воно в долі нашій (і моїй) переплелося - оці "берегині", як в музеї. Єдине, що тримає мене - це мої "дівчатка" (ага, нам всім вже по 60 плюс). Поміняємся своїми болями і хто за ким сумує, і легше стає. Навіть відсвяткували разом, як могли. Навіть не знаю, що розказувати - мені здається, що світ застиг весь, поки не прийде Україна. Єдине, що в мене лишилося - це мої дівчата, які як і я чекають.Раніше я думала, мене дід держе. А ні, не дід. Земля моя.#щоденникиМавок