На щиті повернувся Герой...🕯️ КОТВИЦЬКИЙ ВАЛЕРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ29.10.1975 — 15.03.2026рр. Валерій Олександрович народився у с. Гуків на Хмельниччині. У шестирічному віці разом із мамою переїхав до м. Житомира і пов'язав з ним свій життєвий шлях. Навчався у Житомирському ліцеї №25, а згодом здобув професію у Житомирському СПТУ №5, здобувши професію монтажника внутрішніх санітарно-технічних систем та обладнання та електрозварника 2-го розряду.З юних років гартував свій характер, займаючись єдиноборствами. Саме тоді сформувалися його сила духу, витримка і внутрішня сила. Він вчив життєвим премудростям свою молодшу сестру, їх єднала особлива, щира і міцна братньо-сестринська любов.У 1993 році був призваний на строкову військову службу до Військово-Морських Сил України, де проявив себе як дисциплінований і відповідальний Воїн. Здобув звання сержанта та обіймав посаду командира підрозділу морської піхоти.У 1997 році одружився, власними руками побудував будинок і створив міцну сім'ю. У 1999 році народився син Дмитро, якого він вчив людським цінностям — із любов’ю, турботою та правильними життєвими принципами. Для дружини був надійною опорою — саме тим чоловіком, за яким, в народі кажуть, «як за кам’яною стіною». Валерій був людиною великого серця - відданим чоловіком, турботливим батьком, люблячим сином, надійним братом і щирим другом.У мирному житті опанував професію майстра з виготовлення взуття та вів сімейну справу. Був надзвичайно творчою людиною: майстрував із дерева, створював картини та фігури, виготовляв авторські ножі та вироби зі шкіри. Захоплювався холодною зброєю, колекціонував її. Любив музику, співав у колі друзів, писав гумористичні вірші, даруючи людям радість і світлі емоції. Захоплювався садівництвом, з любов’ю працював на землі. Він був людиною слова і честі, щирості і щедрості, він ставив перед собою цілі і впевнено їх досягав. Завжди думав передусім про інших, був готовий прийти на допомогу у будь-яку мить. Мав багато друзів і був для них надійною підтримкою. Із початком повномасштабного вторгнення рф активно займався волонтерською діяльністю: власноруч шив взуття для українських захисників, всіляко допомагав ЗСУ. У квітні 2025р. добровільно став до лав ЗСУ. Служив командиром механізованого взводу. Був справжнім лідером і командиром, якому довіряли життя. На фронті врятував багатьох побратимів, не раз ризикуючи власним життям заради інших. Його мужність, самопожертва і відданість Україні були відзначені державними та відомчими нагородами: медаллю «За хоробрість у бою», почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Хрест хоробрих», відзнакою Президента України «За оборону України», медаллю «Ветеран війни – учасник бойових дій». Валерій мріяв про мирне майбутнє — після Перемоги хотів подорожувати Україною разом із родиною, особливо прагнув побувати в Карпатських горах... 15 березня 2026 року під час виконання бойового завдання на Харківщині, захищаючи Батьківщину, сержант Котвицький Валерій Олександрович героїчно загинув.У вічній скорботі дружина, син, рідні, близькі, друзі та бойові побратими.Світла пам’ять і вічна слава Герою!ЖМР