Canal Видавництво Жупанського - @zhupanskogo - №429
Як завжди, перед тим як ми з воєнрозумом стрілятимемо один в одного, я намагаюся підтримати світську бесіду.— Усі в’язниці однакові, хіба ні?Я навіть не знаю, чи чує він мене. У нього немає видимих органів слуху, тільки очі, сотні людських очей на стеблинах, щопроростають з його тіла, немов екзотичні фрукти. Він ширяє по той бік сяючої лінії, яка розмежовує наші камери. Важкий сріблястий кольт мав би кумедний вигляд в його гілкоподібних кінцівках, якби ж тільки він не пристрелив мене вже чотирнадцять тисяч разів.— Тюрми нагадують аеропорти, що колись існували на Землі. Ніхто не хотів туди потрапити. Ніхто не хотів там жити. Мив них опинялися тільки проїздом.Сьогодні стіни в’язниці зроблені зі скла. Високо наді мною світить сонце, майже як справжнє, але не зовсім. Більш тьмяне. Мільйони камер зі скляними стінами та підлогою сягають безмежжя навколо мене. Світло проціджується крізь прозоріповерхні та грає веселкою під ногами: це єдине, що є в моїй голій камері. Я теж голий, наче новонароджений, проте маю револьвера в руці. Іноді, коли виграєш, тобі дозволяють змінити якісь дрібниці. Воєнрозумові щастить. В його камері витають нуль-гравітаційні квіти: червоні, пурпурові та зелені кульки, щоростуть у водяних бульбашках — карикатурних відображенняхйого самого. Нарцисичний виродок.— Якби у нас були туалети, двері б відчинялися всередину.Нічого не змінюється.Здається, у мене закінчуються теми для розмови.Воєнрозум повільно піднімає зброю. Хвиля здригання пробігає його стеблинами. Краще б він мав обличчя: погляд лісу вологих сфер мене нервує. Не зважай. Цього разу спрацює. Я трохи нахиляю пістолет донизу, мова тіла та рух зап’ястя транслюють намір, ніби я збираюся опустити зброю. Кожен мій м’яз волає про співпрацю. Ну ж бо. Піддайся. Серйозно. Цього разу ми подружимося…Блимає вогонь: спалах у чорному дулі його револьвера. Мій вказівний палець сіпається. Двічі гуркоче грім. І от — куля вмоїй голові.«Квантовий злодій» Ганну Раяніемі
1460
25-07-18 12:40