Як завжди гарний текст Ксенії Білаш про протести на Венеційській бієнале Вона тверезо побачила всі проблеми.Акуратно про «заздрість» до пропалестинських протестів, ресентимент, який я досі не можу зрозуміти. У цьому русі сформувались вже три покоління людей, які активні у культурній сфері. Цим просякнуті та із цим сформовані за останні більш ніж 70 років царини від сучасного мистецтва та активізму до постколоніальних студій. І цей конфлікт настільки відмінний, що порівнювати неможливо. Хіба що тим, що Путін та Нетанʼяху, сподіваюсь, разом будуть у Гаазі. Але у нас є слабкість до красивих протестів, яким ми задздримо, які нам хотілось би самим, але на які ми не здатні, бо не вбудовуємось достатньо у закордонні місцеві спільноти. І забуваємо, що гучний та ефектний активізм не вирішує системні проблеми (або повільно зсуває десятиліттями роботи), які вирішує справжня дипломатія та бізнесові угоди. Через які нам справедливо заздрять і прибічники Палестини, й інших загрожених країн та народів.Про звичну «культурну дипломатію» ніби закордоном, але насправді на українську авдиторію:”паперова дипломатія” прозвучала набагато гучніше в українських соцмережах, ніж в реальності.  Про присутність українських голосів, коли говорять про Україну. Так, війна, росіяни вбили багато тих, хто міг би говорити, з іншого боку ми самі сильно ускладнили виїзд закордон тим, хто може говорити. Закордоном маємо слабкі контакти та вбудовування у контексти європейських країн та спільнот через невелике бажання чути іншу сторону (не рф, а інші країни, і не їх «альтернативні думки» щодо війни, а просто розуміти де ти знаходишся і що як працює) через накрут в українській бульбашці про уявних, ніде не існуючих як сутність «вестернів», «західних інтелектуалів» тощо. Тому «культурна дипломатія» переважно виглядає як події для діяспори та гарячих місцевих прибічників України. Утім, український голос на протестах майже не прозвучав. І це зрозуміло – в нас війна, ми зайняті іншим, нам не до маршів між аперолем і просекко. Водночас, нам дуже не подобається, коли за нас говорять інші.Але хто мав би говорити? Не Український павільйон – він робив свою роботу, і робив її добре. Не дипломати – вони теж були присутні і теж говорили. Голосу, який зміг би зібрати велику видиму протестну акцію, не знайшлося – тож на цих протестах Україна якщо і була присутня, то саме так, як у значній частині міжнародних розмов: як тема, а не як суб'єкт. Бо простір, який ти не займаєш, займає хтось інший. Це добре розуміють військові. Час зрозуміти і всім іншим.