Зейгарнік Ефект | Коли є запит на обговорення інтервʼю Жадана з Ай Вейвеєм, то ось моє о...

Коли є запит на обговорення інтервʼю Жадана з Ай Вейвеєм, то ось моє обговорення. Розмова гарно, що відбулась. Зрозуміло чому вона йшла не стільки про мистецтво, скільки про нас в очах зірки міжнародного арт-ринку.А от чи потрібно нам шукати в очах зірок та просто відомих людей підтверджень наших думок? А як знаходимо, то що це змінює в нас? Чи надає воно ваги цій людині?А як не знаходимо, то чи знецінювати людину є безальтернативним шляхом?І чи є вплив на людину практичний, наприклад, чи залежить відома людина від цього матеріально? Чи дасть український ринок більше чи менше покупок мистецтва чи прокату фільмів, чи прослуховувань та концертів музики? Чи відома людина забуде про розмову за годину, і жодних наслідків не буде, навіть про обурення не дізнається?Остання частина, де Жадан говорить свої враження та думки від інтервʼю видається мені дуже цікавою. Передусім як формат, який надає агентності інтервʼюеру. Хоч Сергій не просто інтервʼюер, а ще й Жадан, такий прийом мені хотілось би бачити в інших розмовах. Також цікавим був зміст його коментаря. Я розумію, що Сергій сказав правильні речі, ті, на які є спільний консенсус серед більшості українців, які приємно чути. Але коли це консенсус, то для чого це повторювати? На жаль, формули зі слів не мають магічної сили. Натомість вони мають руйнівну силу ехо-камер, яка переконує нас у власній правоті без достатньої продуманості та аргументації. Бо для цього треба ставити під сумнів тези, це і є мисленням, чи «критичним мисленням», як це називає широкий загал. Інакше всі ці набори формул та формулювань розсипаються та звучать щонайменше наївно та абсолютно непереконливо коли відбувається комунікація з представниками інших країн (хоча і для мене багато речей так звучить попри згоду у сенсі). Передусім з представниками дружніх країн, які підтримують не тільки на словах, але й великими ресурсами, які відкриті та хочуть слухати та розуміти (ті, хто не хоче — їм тим паче байдуже). І не тому, що вони незгодні, а тому що це відбувається зі звинуваченнями у невігластві, зверхністю та небажанням слухати, замість намагань зрозуміти та підібрати ключі (один в один з поведінкою адептів woke). Тому від такого підходу стає тільки гірше, і люди, що симпатизують, можуть послаблювати симпатію, а з часом втрачати. А в більшості випадків такий підхід може просто робити комунікацію провальною. Дуже класне документування такого підходу робить Алевтина Кахідзе у своїх малюнках.Чия це проблема, що інші країни відірвані від нашого контексту так само, як ми відірвані від їх не так важливо, як важливо те, що ми зацікавлені у тому, щоб бути зрозумілими. А для цього треба слухати іншу сторону, які думки, які джерела, і, звичайно не тільки і не стільки про Україну, а про усе що відбувається (плюс, звичайно, розбиратись у контексті, читати літературу), а не грати у гру хто кого перекричить. Розмови про колоніалізм тут кричущий приклад.Так, на це часу може не бути під час війни, але альтернатив тут немає. Якщо хочеться не затвердитись у власній правоті, а донести свою точку зору. Як у коментарі, який згадувала Ірина Цілик: «Не треба плутати крик про допомогу з внеском в інтелектуальну дискусію». Бо це інтервʼю, як і багато інших публічних розмов, поглиблює цю плутанину.