Просто він не заходить на рахунок.

І коли ми кажемо, що якось виходимо в нуль, варто запитати: а чи не залишили ми за межами цього нуля кілька років чиєїсь неоплаченої праці?

Якщо на короткій дистанції це робить усіх щасливими, то на довгій рано чи пізно стаються ті ж екзистенційні кризи.

Скільки можна вкладати?

Особливо в цей час пізньої осені, коли всі шанті-фестивалі мігрують у теплі краї або загортаються в кокони. А тут залишаються довгі холодні сірі будні й фінансові зобовʼязання.

А в нашому контексті це ще й війна, мобілізація і втрата звʼязку із зовнішнім світом. Іноді — капсулювання свідомості й зручний ютубчик із конспірологічними теоріями буття. Які отруюють мозок і вбивають ініціативу щось робити.

Правило 3. Працюйте з клієнтами, які купують. І не працюйте з тими, які не купують.

Тут, звісно, можна довго сперечатися з маркетологами й інфоциганами. Бо є повно кейсів, де успішно продають ідею екопоселень, при цьому жодного дня там не живши.

Від великих проєктів майбутнього до соларпанк-візій. Картинку майбутнього взагалі іноді простіше продати, ніж реальне життя з його побутом, суперечностями і потребою щодня щось підтримувати.

У нашому досвіді тут значно краще працює грантова історія, ніж історія венчурних інвестицій.

Бо далеко не все, що ми робимо, має покупця. Хоча може мати цінність для багатьох людей.

Є, звісно, точкові випадки, коли комусь щось вдалося. Особливо десь на Балі чи в Коста-Риці. Але успішний продаж нерухомості або відпочинку ще не дає відповіді, як житиме сама спільнота через двадцять років.

І якщо повернутися до наших реалій, то багато таких проєктів закінчуються вже на етапі проєктування. Та й про що можна казати, коли у нас задача просто пережити зиму.

Тому я й кажу: з точки зору успішного успіху ми збиткові.

За вісім років розбудови мережі екопоселень я можу нарахувати лише кілька коротких епізодів, коли ми були в плюсах. І якщо звести грошові надходження й витрати через усю цю історію, то баланс буде швидше нульовий, із легкими коливаннями.

І це з урахуванням доволі успішної динаміки європейської підтримки й майже постійної грантової роботи.

А якщо додати неоплачений час і всі особисті вкладення, картина буде ще іншою.

Бо те, що ти береш з одного джерела, ти й реінвестуєш в інше. Щоби воно хоч якось існувало.

Звісно, я теж не завжди розумію, де ми підтримуємо щось важливе, якому просто потрібен час, а де вже роками компенсуємо відсутність робочої моделі власним життям.

Десь потрібно обрізати зайве. Десь завершити те, що вже не працює. Десь розділити бізнес і власне спільноту.

Хто знає простір Лонго Май на Закарпатті — для мене це цікавий приклад такого розділення. Коли частина ідеї екопоселення конвертувалось в чистий крафтовий бізнес. Є у нас також Новий Маяпур, який я сприймаю як приклад стійкої духовної спільноти з власною економікою. Чи Школа Покуття де інфраструктура виростає завдяки роботі керамічної фабрики.

Але, дивлячись на такі історії, я щоразу думаю про роль конкретних людей. Наскільки все тримається на їхніх якостях, звʼязках і здатності організовувати. І чи зможе ця модель працювати далі, коли людина втомиться, захворіє або захоче займатися чимось іншим.
Чи підростуть діти заради яких переважно у нас все це створюється. І втратяться всі першочергові сенси.

Бо соціократичне коло чи рада спільноти самі по собі ще не створюють економіки. Але й сильна особистість сама по собі не гарантує її наступності.

Правило 4. Вірте в себе. Мисліть позитивно.

В успішного успіху посмішка і легкість, здається, база.

Зараз я стараюсь на міжнародних заходах транслювати ідею позитивного сценарію майбутнього. Щоби якось вийти з наративу ретравматичних розмов про війну.

Це, звісно, не дуже вдається.

Бо кожне світоглядне коло про світові виклики й глобальні кризи повертає нас до розмов про те, як саме прагнення успішного успіху нашої цивілізації веде нас до колапсу.

Ну таке. Поговорили та й розійшлися.

Але проблема в тому, що пошук іншого альтернативного способу життя і є однією з основ того, чому взагалі створюється екопоселенський рух.