З точки зору успішного успіху екопоселення — це абсолютно збиткова історія.

🍂

Хоча саме через цю призму ми оцінюємо ту чи іншу нішу. Бо так влаштоване наше суспільство і світ.

Який обʼєм ринку, яка рентабельність, маржа, воронка продажів. З усіма візуальними атрибутами: на якій машині ти приїхав, яка модель телефону, які бренди ти носиш, мерч, зовнішність, просвітленість, правильні розмови, сидіння в асанах і так далі.

Наскільки концептуально збудований твій дім, як облаштована ділянка, як упакований інтерʼєр, наскільки еко твої меблі. Стиль, подача, смак і несмак.

Все це потребує постійного оновлення.
І все це потребує реінвестування.

І як би ми це не упаковували - всередині цієї ніші з точки зору саме успішного успіху все йде всупереч настановам.

Правило 1. Працюйте там, де є гроші. І не працюйте там, де їх немає.

Так от, тут їх постійно бракує. І значна частина приходить саме ззовні.

Повірте, я в цій ніші вже вісім років. І коли кажу про збитковість, то маю на увазі просту річ: якщо порахувати всі вкладені гроші, працю і роки життя, фінансова віддача рідко виглядатиме привабливою.

Буквально кілька днів тому була чергова зустріч лідерів екопоселенського руху. І знову розмови про кризи, гроші, виснаження, майбутнє спільнот. Легендарні назви на кшталт Ауровіля, Даманхура, Фіндхорна чи Тамери не означають, що питання виживання і сенсу вже назавжди вирішені.

Так, звісно, вистачає й інших проблем. Але одна з найбільших — це постійне натягування маркерів капіталізму на те, що ними повністю не вимірюється.

Усі ці виходи в точки беззбитковості, трансформування економіки в туризм і підприємництво. Все це мімікрування під готельно-відпочинкові комплекси і розваги. Наче й робить певні позитивні кроки до успішного успіху. Але через конфлікт наративів може сприяти черговим розколам усередині спільнот.

Бо заробляти на гостях саме по собі нормально. Питання починаються тоді, коли все повсякденне життя має підлаштовуватися під продукт, який ми продаємо. Коли спільний простір переважно для відвідувачів, а мешканці стають його обслуговуванням.

Коли концептуальне поселення під тиском успішності чи браку свіжих ідей чи суспільної згоди перетворюється на один суцільний ресторан для туристів. Як це зараз стається нариклад Крістіанією в Копенгагені.

І тоді знову доводиться питати себе: заради якого життя ми сюди переїжджали?

Хтось врешті не витримує цього постійного порівняння з інстаграмним гедонізмом і йде жити своє краще життя за межі поселень. Нарешті займається тим пресловутим бізнесом чи йде на нормальну роботу. Щоби хоча б мати зрозумілий звʼязок між своєю працею і тим, що отримуєш натомість.
Так стається загалом з усіма екоактивістами чи громадськими волонтерами. Які роками вкладаються в зміни. Які врешті не змінюють цей світ постійного комфорту, задоволення і щастя.
В якому пальне в баках і продукти на полицях завжди повинні бути дешевими, а розваги доступними.

Правило 2. Працюйте там, де платять. І не працюйте там, де не платять.

О так! Ви скажете, що у нас є повно людей у поселеннях, які працюють віддалено і достатньо заробляють. І за всіма атрибутами, які я описав вище, відповідають образу успішного успіху.

І будете абсолютно праві.

Бо саме вони часто і є ядром і стержнем того, що ми називаємо стійкими сталими екопоселеннями. Саме їхні освіта, візії, звʼязки і прагматичні підходи допомагають розбудовувати інфраструктуру і плани на майбутнє.

Проте це ніяк не суперечить твердженню, з якого я почав. Ці люди заробляють і приносять кошти ззовні, а витрачають їх усередині. На дорогу, спільний будинок, воду, інструменти, черговий ремонт.

Сам факт зовнішнього доходу, звісно, не означає збитковості. Питання в тому, чи вистачає його на все це життя. Чи ми постійно закриваємо нестачу особистими заощадженнями, часом і здоровʼям.

І ще є те, що ми майже ніколи не рахуємо.

Хтось веде бухгалтерію. Хтось ремонтує спільний простір. Хтось зустрічає нових людей, готує, прибирає, проводить збори й годинами розбирає конфлікти. Хтось пише заявки, звіти й листи, щоби все це могло продовжуватися.

Це теж внесок.