Більшість наших поселенців я можливо ніколи в своєму життя не обійму вживу. Ніколи. Через відстані і різні темпи і графіки нашого життя. А це значить модель живих обіймів на якій тримається стара модель емпатичних доковідних і довоєнних звʼязків вона вмерла для нас назавжди. Жити тим, що ось все закінчиться і ми тут знову заживе як раніше, міф і іллюзія. Не буде глобальних турів, не буде фестивалів, не буде живих мережевих зібрань. Ой так! щось ситуативно залишиться, проводиться. Але це все залишки. Точкові прагматичні зустрічі. Все переважно переходить в цифру онлайн. Значить, якщо ми хочемо втримати мережу, нам треба інша модель. А не всі до всіх. І ми будуємо її такою вже 5-й рік війни. Ми не Данія нажаль, де всі можуть з їхатись в один день на зʼїзд, а ввечері вже пити чай вдома і не сонячна Італія, де можна сісти в хіппі мобіль і колесити берегом моря від комуни до комуни, веганити і плести міцні звʼязки за гітарою вогнищами танцями співами і натхненними розповідями про нове прекрасне життя без воєн. Ми в іншій реальності. Яку європейці здається досі так і не зрозуміли. Та більшість із нас ще схоже теж. Не хоче визнавати приймати ту реальність, в якій ми вже по самі вуха і з розгону. Зате чудово розуміють цифрові спільноти, які допомагають нам вирішувати наші задачі. Бо там люди з глобального Півдня. Які чудово живуть в контексті коллапсу. Як і ми. Ким ми не будемоМи ніколи мабуть не будемо і частиною спільнот, які генерує наша нова молода когорта 30+, що будує добросусідські села удальонщиків. Для мене це як історично чому махновців не сприймали в УНР, це дві різні екосистеми. Ми пробували повірте. І не один раз їздили в гості чаювали шукали точки дотику. Ми їм нахрен не потрібні. Вони самі з усім справляються зі своєю ресурсною і інтелектуальною базою. У них абсолютно праві бізнес візіі, без грантів, лівих кліматичних візій, пошуку меценатів і донорів, фондів і платформ для добровільних карбонів. Вони в своїй чудовій зоні комфорту з доходом 3-5к$ на сімʼю, де головна філософія - це комфорт затишок і зручність. А не якась там боротьба протест і спасіння планети. Ми дуже вузька ніша, Україні абсолютно не зрозуміла, окрім можливо екологічних течій та організацій, які працюють на глобальних кліматичних ринках. Єдині, кому ми мабуть справді потрібні - це мабуть самим собі, цій мережі локацій, які сформувались за це майже десятиліття і тримаються ще поки попри все. І роблять свою справу, як активісти. Маленьке племя однодумців, які ламаються вигорають, страждають від безгрошівʼя. Але встають і роблять. В імʼя майбутнього, яке можливо вже ніколи не настане. Своїх ідейних переконань! Будуть висаджують і вирощують той райський сад на своєму хуторі гектарі чи 10 сотках. Навіть десь не усвідомлюючи, що цей ліс і озера це все що залишиться з їхнього колись бурхливого екопоселення на 40-50 сімей. Можливо наше головне надбання - це перетворити цей ліс під назвою екопоселення на заказник в 50-100 га. І передати під охорону природоохоронцям, а поки ще живі самі ним опікуватись. Це і є місія. В якій ми екіпаж на цій планеті. Як казала колись мені Дарʼя з простору Голоки, перед тим як законсервувати його на невизначений термін. Ми всі колись підемо і лише вітер піском замете наші сліди. Не залишивши і згадки… Можливо все, що нас чекає в найближче століття - це кратери марсіанського пейзажу. Після кліматичного колапсу, який людство саме собі створює. Та ми наївно віримо, що створюємо екосистеми, які повернуть цій хворій системі баланс. І я не знаю хто більше йбнутий, ті хто живе в затишку і комфорті, хто тисне на кнопки балістики, хто ставить гігантські водяні дамби і генератори енергії, хто заробляє на тому ще більше блабла - називаючи це нове технологічне майбутнє чи ті хто замочує в роті насіння і втикають в землі нові сосенки. Думаю всі ми одночасно зійшли з глузду. Просто хтось ще переконаний, що робить все правильно. Але то таке… не до нашої теми розмови. Всім дзен.