Сьогодні разом із Мамою провели кілька годин на кладовищі - прибирали могили наших рідних. Понад 3,5 години роботи, але цей час пройшов якось по-особливому… спокійно і навіть наповнено.👨‍🌾 Зловив себе на думці, що відчуваю себе трохи садівником - приводиш до ладу місце, яке зберігає в собі історію життя, емоцій, любові. І в цьому є своя тиха радість.🪦На кладовищі - особлива атмосфера. Тиша, яку не порушує міська метушня. Спів птахів, свіже повітря, тепле сонце. І серед цього - десятки, сотні історій людських життів. Деякі дати на пам’ятниках повертають ще в кінець XIX століття… І ти розумієш, наскільки короткий і водночас глибокий шлях проходить кожен із нас.🕊️ Було багато думок про життя, смерть і людську долю. Про те, що врешті-решт має значення. Про пам’ять - як єдине, що ми реально залишаємо після себе. Можливо, це звучить незвично, але я справді подумав про своєрідну «цвинтарну терапію». Іноді, щоб переосмислити своє життя, достатньо просто побути в тиші серед тих, хто вже пройшов свій шлях 😌Особливо боляче бачити занедбані могили. Це ніби забуті історії, стерті імена, втрачені зв’язки.🫶 Не забувайте своїх рідних і близьких, яких уже немає поруч. Провідуйте їх, доглядайте місця їхнього спочинку. Формуйте в собі і передавайте дітям культуру пам’яті та поваги. Бо колись саме вони прийдуть до нас.«Навчи нас так лічити наші дні, щоб ми набули серце мудре.» (Псалом 89:12)Цінуйте життя. Пам’ятайте про вічність.