Пам’ятаєте мій попередній пост про біг? Тоді я справді пробігла — 700 метрів. Для когось це дрібниця, а для мене — маленька перемога. Мій чоловік щодня долає 3000 метрів. І я, дивлячись на нього, подумала: «А чому б і мені не спробувати так само?»І знаєте, я справді пробувала ще. Наступного разу пробігла 1100 метрів. Бігала кілька разів. І щоразу трохи більше. Але з кожним забігом усе частіше ловила себе на думці:Чому я це роблю? Мені справді хочеться бігати? Чи я просто хочу довести, що можу — бо інші можуть? Бо «так правильно». Бо «це корисно». Бо «всі так роблять». А потім я згадала, як кайфую від йоги. Як відчуваю себе живою, коли катаюсь на велосипеді чи плаваю. І запитала себе:А чи обов’язково доводити щось через біг, якщо моє тіло вибирає інше? Мені стало якось спокійно всередині. Так, я передумала. І знову злилася з каналу. Було трохи соромно. Я прожила це. І з часом поділюся ще глибшими відкриттями, але зараз хочеться нагадати собі й вам:Спроби — це не провал. Спроби — це пошук себе.

Іноді ми пробуємо не своє, щоб з ще більшою ясністю повернутись до того, що дійсно наше. І це теж шлях. Цінний. Справжній. Живий. А ви колись ловили себе на тому, що робите щось просто тому, що «так треба» — хоча душа обирає інакше?