Колишній директор КП ЖЕО Олександр Миронюк уже понад два тижні як залишив свою посаду. Саме ця посада роками давала йому можливість залишатися в теплому кабінеті — під бронюванням, поки інші без вагань ішли на фронт.І тепер постає просте, але дуже болюче питання: якщо людина більше не обіймає посаду і втратила підстави для бронювання — чому досі немає повістки? Чому він і далі не в строю поруч із тими, хто без статусів, без зв’язків і без жодного «даху» щодня виконує свій обов’язок перед державою?Хочеться говорити спокійно, без гучних звинувачень — але чесно. Бо сьогодні звичайна людина живе інакше. Вона живе в напрузі. Без відчуття стабільності. Без впевненості у завтрашньому дні. Вона знає: будь-якої миті може прийти повістка — і вона піде. Без зайвих слів. Без можливості «відкласти». Без шансів «домовитися».І саме тому так боляче дивитися, коли поряд існує інша реальність. Реальність для тих, хто має статус, посаду чи мандат. Бо складається враження, що цей статус — це не про відповідальність, а про захист. Про можливість сховатися від того, що для інших є обов’язком.І ще болючіше, коли в суспільстві з’являється відчуття, що такі люди залишаються безкарними — що корупціонери можуть і далі уникати не лише відповідальності, а й обов’язку перед державою.Люди не вимагають особливого ставлення. Вони просять лише одного — справедливості. Рівності перед законом. Щоб проста людина і посадовець, робітник і депутат жили за однаковими правилами.Бо поки одні вже понад два роки тримають фронт, інші не повинні мати привілеїв уникати відповідальності.