​​Типова ситуація: критики в захваті, читачі — в замішанні. Мене спочатку теж відвертало: я люблю експерименти з формою, але формальна побудова The Audition попахує не експериментом, а гім… е-е-е, gimmick’ом, себто трюкацтвом. Книжка складається з двох частин — в обох одна й та сама нараторка, акторка, що готується до найскладнішої ролі в своїй кар’єрі, але в першій частині вона запевняє нас, що одне важливе припущення про неї — брехня, а в другій без жодних пояснень представляє його як правдивий факт.Цей фінт Шредінґера не робить «Прослуховування» складним — навпаки, книжка, на мій смак, занадто послужливо сама себе пояснює (що я недавно казала про авторів, які поспішають розтлумачити власні метафори?). Кітамура пересипає текст билицями, які мають на меті проілюструвати її ідею. В одній історії старий актор не здатний запам’ятати жодної своєї репліки, але глядачі думають, що він геніально зіграв розгубленість, в іншій — чоловік, якому остогидла власна родина, вирішує вдавати любов до дружини і знову в неї закохується; хлопець перетасовує стос книжок біля ліжка, щоб здавалося, що він іноді їх читає (хто з вас?). Ну, ви зрозуміли: створити певну видимість — це вже крок до того, щоб створити певну реальність, бла-бла.У багатьох відгуках пишуть, що The Audition — занадто холодно-концептуальна вправа; мені теж спочатку здалося, що це якось надміру врівноважено для тексту про те, як фундаментальні фікції в житті людини дають тріщину. Але я походила з цією думкою і мені стало трохи тривожно. Бо що як ця книжка ще концептуальніша, ніж здається — що, як добру міну при поганій грі роблять не тільки її герої, але й письменниця? — бо тепер я підозрюю, що за «Прослуховуванням» може стояти дійсно болючий досвід, який Кітамура облягла в дуже стриманий, технічно вправний, нейтральний, андрогінний, «білий», Букеро-перспективний, I-am-perfectly-fine-thank-you-текст. Хочу, звісно ж, помилятися.