Районна бібліотека | ​​Часто бачу, як наші люди, чий досвід заперечують і висміюють твіттер...

​​Часто бачу, як наші люди, чий досвід заперечують і висміюють твіттерські іноземці, у відповідь бажають їм пережити те ж саме. Цей роман Патриші Локвуд — історія про те, як щось подібне здійснилося. Героїня 24/7 шитпостить на заборонені теми, поки в її родині не стається подія, яку неможливо пост-іронічно обіграти і якою неможливо поділитися в сирому вигляді — принаймні з тими, для кого жінка звикла генерувати жарти про сексі Сталіна. Це частково автобіографічна історія про те, як з terminally online людиною стається щось дуже, дуже реальне.Як і всі романи, що покликані передати дух часу, цей занадто сильно старається (і старання окупилися — в 2021, коли він вийшов, цей роман був просто ВСЮДИ). Проте Локвуд дійсно вдалося передати — якщо не цайтґайст в цілому, то принаймні фундаментальну химерність соцмереж. Ні, не те, що в інтернеті є окремі дивні місця типу сабредітів, де люди обсесивно обговорюють свої уражені грибком язики, — а саме те, що інтернет в цілому химерний. Якось під час скролінгу героїня п’є чай, бездумно кудись ставить чашку, не може її знайти — і тіло абсурдно підказує, що вона поставила її «в телефон». Власне, це книжка про те, як люди втрачають в телефоні щось відчутніше за час, увагу, персональні дані — і чашки; але — і це не менш абсурдно! — дурацькі меми та інший брейн рот в критичний момент вистрибують звідти і стають панацеєю, як магічні помічники в казках, що чим незугарніше виглядають, тим більше користі приносять.Героїня пов’язує свою інтернет-залежність із сімейною історією: її прабабка, щоб мати можливість постійно спостерігати за маленьким сином через вікно, прив’язувала його до кілка на подвір’ї. Локвуд не уточнює, чия потреба їй передалася — прабабкина (бути завжди в курсі) чи хлопчика (бути прикутим до дратуючого, але знайомого простору). У всіх нас, мабуть, живуть обидва імпульси. Тільки хтось має привілей відключитися, а хтось — потребу в будь-який момент знати, звідки там «загроза ОТРК/ЗРК». Думаю, Локвуд не образилася б на мене за таку маніпуляцію. Вона прекрасно знає, що немає ніяких «всіх нас».The words shared reality stretched and stretched, flapped at the corners like a blue felt blanket, and failed to cover everyone’s feet at once, which all shrank from the same cold. Picture the blanket with its wide satin hem, for didn’t we all have the same one?PS Хто читав український переклад, розкажіть мені, як там переклали/адаптували оті binch/sneaze! Я в голові стільки варіантів з укртві прокручувала...