Парадокс, з яким стикається кожен, хто практикує: людина, що звертається за допомогою до психолога, цієї допомоги дуже часто не хоче. Радше вона прагне до збереження status quo – певної динамічної рівноваги між прагненням подолати внутрішній конфлікт та не робити різких рухів (хоча до усвідомлення конфлікту ще треба дозріти).

Інколи клієнт декларує свою повну готовність до змін, але не відчуває, що ці зміни змусять його відмовитися від звичного життя: від усталених способів мислення, обробки переживань і бог знає чого ще. Але чогось дуже звичного. Ключове слово тут «не відчуває». На рівні серця, а не розуму.

Розумієте, звичне життя – це не просто «задовбало, не хочу так жити». Це певний каркас, на якому тримається уся психічна реальність. Зміни один елемент – почнуть виникати питання стосовно інших. А це потребує дуже багатьох сил, тому що невдоволень і питань до себе буде безліч. І різних, часто нових, емоційних станів також.

Недостатньо знати, що звичне життя задовбало. Воно повинно задовбати настільки, що не буде вже ніяких сил це витримувати. І саме з такої позиції народжується мотивація на психологічну роботу. Внутрішню психологічну роботу.

Зазвичай людина приходить з рівно протилежною мотивацією, яку можна зобразити приблизно так: «Допоможіть мені зрозуміти, хто винен у моїх проблемах, щоб я мав змогу знайти ще один аргумент нічого не змінювати».

Ганс Свілденс дав назву цій психотерапевтичній стадії. Він назвав її « стадія жертви, у якої є алібі» (у клієнта є певне переконання, що він є жертвою життя та інших людей, які винні у його проблемах).

І навіть коли він каже, що сам винен у своїх проблемах, це також може бути пасткою. Адже буває так, що слово «я сам» сприймається людиною як щось зовнішнє по відношенню до себе. І тут може критися більш глибока проблема – проблема зв'язку із собою. Але це вже зовсім інша тема.

Знаєте, психотерапія – то є дуже важко. Не всі витримують. Але ті, хто намагається боротися – заслуговують поваги.

У неділю новий ролик 😘