Не шукаю балансу. Шукаю внутрішнього вогню. Хто переконав, що потребуєш спокою? Коли ти – сніп із іскор, безперервна електростанція, всеосяжна пристрасть. Коли ти – імпульс, рух і танець. Що з тобою сталось, що ти ставиш це все під сумнів? Не закриваю вух, щоб провалитись в тишу. Хочу чути. Коли кличуть. Коли просять допомогти. Коли діляться тим, що ледь вміщається у слова. Це так багато – наважитись зазвучати, знайти висоту свого голосу. І так важливо, щоб були ті, хто це все розчує й не розчарується, а навпаки. Кому це: “якраз потрібно”, “ти сказав – і в мені щось стало на місце”, “дякую, що сказав”. Покірність зменшує, стишує і приглушує. Ми ростемо на сміливості і зухвалості.Це не завжди вдається (мені – так точно). Часом я собі здаюсь Бастіоном Безсилля, Найвищою Баштою у Фортеці Смутку. І в мене немає інструкцій, як пошвидше із цього вийти, але часом дійсно достатньо лише наміру (або гарного сну, або однієї зустрічі, або сто тисячі кроків – і щоб кожен звучав освідченням у любові). Не шукаю баланс. Шукаю внутрішній вогонь – серед непевності і рішучості. У центрі міста і далеко за містом. В імпульсивних рішеннях. В послідовних діях. У тому, що вдалось, й тому, що – не. Він красиво осяює все живе.