🪄 абсолютно цілющий досвід читання наприкінці року: вибрати навмання книжку з куплених бозна-коли електронок від Анетти Антоненко і читати її, не знаючи, про що вона,не хотіти її прочитати, бо це щось нове,не братися до неї, бо зараз усі це читають,а просто отримувати чисту, прекрасну насолоду, рухатися за сюжетом, куди він тебе веде, мати невинну цікавість і дивуватися трансформаціям власного сприйняття. це була❄️ «вага снігу», Крістіан Ґе-Полікен🎹 вид-во Анетти Антоненковін їде в селище в горах, щоб побачитись зі своїм батьком.але опиняється в заручниках власного скаліченого тіла через страшну автомобільну аварію і тепер його життя залежить від людей, які трепетно бережуть кожен ресурс для життя. точніше, для продуманого виживання, адже надворі все з кожною сторінкою вкривається дедалі грубшою товщею снігу, а електроенергія вже не перший місяць сюди не подається. чому? ніхто не знає, але очевидно, що перед цим сталось щось масштабне й недобре,просто не в цьому суть.суть в тому, як почуваюся всі ці люди, про що вони думають, як поводяться і як міняється ця їхня поведінка з плином часу, коли снігу стає більше, а корів, яких ще не забили на мʼясо, менше.🩵це дуже тихий текст, майже безшумний, як той-таки сніг,але все ще, як він, здатний проломити дах своєю вагою.спокійно, красиво, думаю, багато для кого буде занудно, ще й відкритий фінал, але мені справді сподобалось. якось так добре лягло на душу.а головне — повернуло відчуття спонтанності в читанні і тої чистої радості раптового відкриття. #прочитала