Хочу поділитися відгуком. Через день після бесіди мене шандарахнуло усвідомлення. Може, банальне, але енівей. Довгий час я дуже боялася смерті, але після цієї розмови ніби прозріла. По суті ті стани «медитації», «безфокусності» чи «присутності», в які я раптово потрапляла — це і були стани смерті, коли помирав сам розум, щось що постійно думає, зважує та оцінює. І я зрозуміла, що помирати не страшно, бо насправді я ніколи не починалася, а отже ніколи не закінчусь. Процеси відбувалися поза мною, процеси відбуваються зараз, поза участю мого «я», процеси відбуватимуться і потім. Помре лише моє его, та крихка та номінальна система, яка називалася Катею, ходила, робила, створювала, платила податки, сумнівалася в собі. Ну і добре — одного дня «стану тутом», «стану моментом» назовсім. Мені тільки зараз здалось, що я зрозуміла рядки Лесі Українки: «ні, я жива, я буду вічно жити, я в серці маю те, що не вмирає». Бо це живе існувало завжди в різних формах, і одного разу на певний час втілилось у формі мене, в тій формі, в якої є розум. І коротше, якось це дуже парадоксально, що щоб відчути життя, з’єднатися з ним, побачити себе в усьому і все в собі, — треба типу «помирати»)))Але прикольно)