Вулиця мого дитинстваЯ йду і дивлюся на вулицю свого дитинства дитячими очима. Я так собі придумую, хоча насправді вулиця вже інша і люди інші.Я прагну хоча б на мить перенестися в той час, коли цього тротуару ще не було, або трохи пізніше, коли хтось вивів на ньому 1981. І я ходила босоніж по ньому розпеченому, взявши сандалі в свою школярську руку? Бо в іншій був портфель.Так, зараз у кожного бензокосарка. А я поринаю спогадами у час звичайних кіс, коли чоловіки косили ними. Я пам’ятаю, як пахла трава після коси. Зовсім не так вона пахне, скошена рівненько бензокосаркою. Може, трава має душу? І розрізняє? Сьогодні дізналася, що ще одна жінка померла з нашої вулиці — та, яка мене знала маленькою. Щоразу відривається шматочок минулого... По живому.”Так зворушливо ще у 2020 році написала про вулицю свого дитинства колега-журналіст Алла Акіменко. Далі https://www.facebook.com/groups/1200161520486772/?multi_permalinks=1981908448978738&notif_id=1729361018607567&notif_t=feedback_reaction_generic&ref=notif