Привіт!Я дружина військового, ми переселенці з півдня України, чоловік з перших днів вторгнення служить, ми живемо тут (в Житомирі, ред) на оренді. Нашій з чоловіком донечці рік, на день народження до нас приїхала моя мама, допомогти з дитиною і просто разом час провести...Вчора сталася така ситуація: ми гуляли з дитиною і мамою на дитячому майданчику, раптом зателефонував майстер (в нас протікає пральна машинка), що може зараз приїхати подивитися - я залишила малу з бабусею і пішла зустрічати майстра... Приходжу, і бачу, що мама якась сумна... Питаю - що сталося? Виявилось, що якійсь дорослий хлопчик (років 7-8) не давав нашій донечці іграшки в пісочниці (загальні, частково там і наші є - ми спеціально залишаємо, щоб кожен раз із собою не носити), і штовхав її через те, що ми з мамою спілкувалися між собою російською мовою, коли йшли на майданчик, і він це почув. А так не можна - тому він буде ображати і штовхати нашу дитину, якій 1 рік (!)Люди, я просто в шоці! Мені якось так обідно стало... Мій чоловік там вже понад два роки, мені дуже важко самій, я кохаю його і чекаю, він каже, що воює заради нас з донечкою, щоб у неї було майбутнє. Але нас тут не люблять - бо ми ж ВПО, "понаїхали", нам тут допомогу дають (хоча ніякої допомоги немає, і те, що ми втратили власний будинок, роботу - то все всім пофіг( Люди, як так? З яких пір діти захисників для вас вороги?Так, мої батьки російськомовні, вони зі Сходу, і все життя розмовляли російською, їм вже понад 70 років - в такому віці важко вчити мову, в тата був інсульт, він заново вчився ходити після нього... Вони також все покинули, рідний дім, бо проукраїнські завжди були, і їх би там просто вбили, знаючи що зять військовий.Звичайно, не всі люди такі, багато хто підтримує дружин військових, є волонтери і психологічна підтримка для нас, і ми за це дуже вдячні! Але це не поодинокий випадок в Житомирі, дівчата знайомі розповідали, теж переселенці, що їм відмовилися продавати черешні на ринку, бо спитали російською.Я сама маленький волонтер, допомагаю бригаді чоловіка - в нас служать різні хлопці, і чоловіки, і російськомовні також... В нас загинув дуже близький друг з Одеси, він письменник, добровольцем пішов захищати країну, і його вбила русня на фронті... Ще один стоматолог з Херсону, також загинув... І волонтери ... Ці всі хлопці віддали життя заради нас, і на нулі жодних питань по мові немає - але тут, у глибокому тилу, чомусь є ( В жодній країні такого немає, щоб заборонялося розмовляти своєю мовою між собою - так, державна мова в нас українська, але чому в особистому житті ми не можемо використовувати російську? Тим більше з батьками, які вже старенькі. З таким відношенням ви перетворюєте країну в оркостан, де всі злі і люди не мають право на власну думку( Згадалася історія, теж публікували у місцевих чатах, як жіночка обурювалася тим, що молодь співає і танцює на Михайлівській, бо ж у нас війна, і дітям радіти не можна. А чому не можна - якщо кожен день може бути останнім? Ми дивом виїхали з Херсону перед окупацією, під обстрілами, ми цінуємо це життя і хочемо бути вільними! Мій чоловік, коли приїжджає у відпустку, хоче відпочити, ми ходимо і в парк, і в ресторан - і я нічого поганого в цьому не бачу! Бо треба жити поки живі!Після цього випадку я вперше задумалась про від'їзд з України - раніше навіть не думала, в рідному місті до війни мали невеличкий бізнес (пересувна кав'ярня), планували відкрити стаціонарну... але якщо нас будуть чмиріти за мову на кожному кроці? Взагалі це хіба ок - підслуховувати чужі розмови (ми з мамою розмовляли не голосно, просто між собою, не кричали якісь пісні чи ще там щось...)? Таке враження, що країна поступово (чи не поступово) перетворюється в совєцький союз часів сталіна, коли люди один на одного писали доноси.Якщо опублікуєте - тільки анонімно, ще більше хейту та ненависті я не хочу, мені ітак важко, і ця війна заї№№ла вже