На цьому фото я ще зовсім дитина.А поруч з мною та мамою - мій батько. Людина, яка пройшла війну.Коли я був малим, мені здавалося, що такі люди можуть усе. Що вони нічого не бояться. А вже потім я зрозумів: вони теж боялися. Просто мовчали про це. Бо після пережитого найбільше хотіли одного - щоб їхні діти ніколи не бачили війни.Вони мріяли про мирне життя. Про міста без сирен. Про те, щоб діти прокидалися не від вибухів.Але історія виявилася жорстокою.І сьогодні Україна знову проходить через те, що проходили покоління наших батьків і дідусів.Через страх за рідних. Через втрати. Через зруйновані будинки. Через ночі під обстрілами - і в прифронтових містах, і далеко від лінії фронту, куди теж долітає війна.І я часто думаю: що б сказав мій батько, побачивши все це? Мабуть, одне - вистояти. Не дати злу зламати нас. Берегти одне одного.Сьогодні ми особливо добре розуміємо людей, які пережили Другу світову. Бо тепер знаємо справжню ціну миру. Ціну тиші. Ціну звичайного життя без війни.Ми памʼятаємо всіх, хто боровся з нацизмом. І будемо гідними тих, хто захищає Україну сьогодні.Бо найстрашніше, що може пережити дитина, - це війна. І найважливіше, що можуть зробити дорослі, - не дозволити їй повторитися знову.Сьогодні, як і багато десятиліть назад, ми боремося за мир і майбутнє наших дітей. І ми обовʼязково вистоїмо. Миру нам всім.