Віталій Гомон. Думки та враження

Щоразу перед візитом у лікарню ми молимося, щоб Бог благословив ці відвідини. Поміж інших потреб ми також просимо, щоб Бог посилав нас до тих людей, кому це найбільше потрібно (за вечір ми маємо час лише на 5% пацієнтів від усієї кількості - занадто велика лікарня для такої маленької групки). І справді — Бог уже неодноразово влаштовував так, що ми були саме там, де треба було бути. А останній випадок один із найяскравіших. Цього разу ми роздавали хороші подаруночки: гарні військові сумочки. Але просто вручити презент і піти - це не в нашому стилі. Звісно, треба трошки познайомитися і розповісти не тільки про тих, хто передав це все, а й про Бога, який дав цим людям бажання і можливість зробити цю добру справу. І ось в одній палаті військовий Денис розповідає про себе, що він теж ходив до пʼятдесятників і навіть був членом церкви три роки. Але згодом був відлучений за гріхи. Підтримуючи спілкування, дівчата питають: — А зараз ви думаєте повертатися до Бога? — Ой, знаєте, згрішити було дуже легко, а от повернутися — тяжко… Ми ще трохи поговорили про церкву. Наш новий знайомий навіть згадав «О, молитва…», яку ми разом заспівали. Трошки пізніше я кажу Денису: — А ви знаєте, що недарма з-поміж інших палат ми зайшли саме до вас? — Ну так, я якраз думав собі купляти таку сумочку. — Ні, якщо чесно, сумочка - це дрібниця. Насправді, через нас Бог вам показав, що Він памʼятає вас і чекає!) По Денису було видно, що він не проти цих нагадувань і що він охочий до такого спілкування. Тож через тиждень ми знову завітали у цю палату. Хлопці радо нас зустріли. У відповідь на питання про справи, Денис каже: — А мене через кілька днів переводять у іншу лікарню. Я взагалі не мав бути тут. При розподіленні переплутали одну букву і таким чином мене завезли сюди. То вже повертають туди, де мав спочатку бути. На цей раз чоловік одразу погодився з тим, що це ще один доказ того, що Бог спеціально влаштував нашу зустріч різними способами. Ця зустріч була не тільки для зміцнення віри Дениса, а й для нашого підбадьорення неодмінно!

Буває, чую: годі про війну Писати, говорити і співати! Ми - громадяни неба, а тому Лише Христа повинні прославляти! Звичайно, правда є у тих словах, Бо лиш Христу належить честь і слава, Але чомусь говорять люди так Оті, що в інших десь живуть державах. Ті люди, що не знають звук тривог, Кого не будять уночі шахеди. Для них, ймовірно, дійсно, є лиш Бог Й цікавить тільки те, що там, на небі. На щастя, невідомо їм, мабуть, Як жити без опалення і світла; І як в морози люті люди ждуть, Аби чим швидше наступило літо... Не у підвалах їхні дітлахи, Не вибухають поруч десь ракети. Для них щебечуть навесні птахи, Війна ж існує тільки в інтернеті... Ніхто із рідних не пішов на фронт І силою нікого не забрали; Ніхто із друзів не попав в полон Й нікого з побратимів не ховали... Для них, можливо, справді, краще так: Не чути, не писати, не співати? Живемо в паралельних ми світах, Це треба розуміти й варто знати. Але читаю книгу я Псалтир, Її писав колись Давид, муж Божий. Писав і про війну, й про ворогів, Співав пісні він навіть переможні. Хтось скаже: то таки Старий Завіт, А ми живемо вже в часи Нового. Та душу виливав свою Давид У тих псалмах, піснях-молитвах Богу. Отак і ми у віршах, і в піснях Війну не прославляємо, повірте. Ми маємо, так само, Божий страх І у любов Господню й мудрість віру. Та пишемо про це лише тому, Що в цих обставинах надіємось на Бога І душі виливаємо Йому, Й усі страхи, коли звучить тривога. Співаємо про це через народ, Який, не знаючи Христа, страждає; Якому хтось поставив вже тавро Й, без страху Божого, навмисно убиває... Ми віримо, - нас розуміє Бог, Хоч, звісно, помиляємося часто. Тому не судить хай тепер ніхто, Господь покаже правду свого часу.

Цьогоріч ми вирішили продовжити добру традицію приносити різдвяні пісні у кожну палату. Щоправда, менш масштабно, ніж минулого року — підлаштовуємося під обставини і потреби суспільства. Ми помітили, що форма концерту не користується особливою популярністю серед поранених, тому зосередились на відвідинах палат. Так можна ближче комунікувати з хлопцями, і розповісти про значущість народження Христа більшій кількості людей. Оскільки палат багато, а тих, хто готовий служити, небагато, ми розділили це на кілька днів: субота, понеділок і вівторок. Одного вечора з нами відвідували палати Андрій і Аренда Василенки — саме вони уже кілька років поспіль виділяють подарунки для військових від пекарні 21.3 (яка відома тим, що створює робочі місця для людей із порушенням інтелектуального розвитку). Ми їм дуже вдячні за таку ініціативу! 25 грудня о 15:00 ми таки зробили невеликий концерт в холі лікарні. Також була доступна зона кенді-бару, де можна було випити кави чи чаю і пригоститися тістечком чи печивом ручної роботи. Цей концерт відзначився форс-мажором: на початку заходу впав стіл із солодощами. Однак, наша команда швиденько реабілітувалася — усе зібрали і виставили запасну випічку. Тому навіть такий казус не зіпсував свята. Вдячні Богові за таку можливість служити пораненим військовим. Ми продовжуємо щотижня відвідувати тих, з ким познайомились на концерті/у палатах. Моліться за це служіння.

Працюю у шпиталі, де лікуються поранені військові. Треба було бусом перевезти хлопців з однієї лікарні в іншу. Пасажирів виявилося трохи більше, ніж офіційних сидячих місць. Тож довелося одному сідати в багажник на мішки з речами. Зазвичай у нас у закладі так не прийнято;) Кажу військовому: — Тут є одна проблема —вам доведеться їхати в таких умовах.Він підняв на мене очі і відповів: — То хіба це проблема? Проблема — це коли на тебе летить з усіх сторін. А це так, єрунда.Останнім часом цей діалог додавав мені сил. - - - Сьогодні день Збройних сил України. І це не про структуру. Це про людей, які там. Про тих людей, які щодня зустрічаються з різними надскладними викликами. Таких людей я часто бачу в лікарні і спостерігаю, як вони долають ці труднощі. Особисто мені їх приклад додає сил. Нехай вам також приклад сили цих людей допомагає долати «проблеми». І ще. Щодня на роботі бачу хлопців, які причетні до сьогоднішнього свята. Але служба для них уже в минулому. Бо вже не придатні. Бо втратили певні частини тіла.Тож нехай їх труднощі нагадають нам, що більшість наших проблем - так, єрунда…