доволі тривалий час я думала над тим, чому в українській мові настільки закоренилися слова "дід" і "баба" на позначення старих людей, які не є нашими родичами, бо ми можемо так називати буквально чужих незнайомих людей. в розрізі жіночої старості мене це інколи навіть дратувало, бо старі жінки можуть і не мати дітей чи онуків, чого це вони одразу баби🤨учора знайшла про це невеличку статтю від історикині Ірини Батирєвої, яка змусила переглянути моє ставлення до цих лексем. справа в тім, що в традиційній українській культурі дідами і бабами називали як конкретних родичів старого покоління, так і використовували ці слова на позначення пращурів роду, цим самим оживляючи їх і включаючи їх у міжґенераційний ланцюг взаємин. якось мала розмову з паном професором-фольклористом про те, скільки років було Наталці Полтавці, що її матір називали старою, а ще чому це найчастіше діти в казках народжувалися саме в діда і баби, а не батька і матері. якщо ж дивитися на діда і бабу як символічних родоначальників (простіть за патос), то тоді питань нема, а Терпилисі було десь ледь 40, тож старістю там і не пахло, але важка фізична праця і виснажливі умови життя рано зістарювала жінок (та й чоловіків). окрім того, дідом та бабою часто називали важливі обрядові предмети, а також дід, наприклад, у слов'янських народів часто виступав як репрезентація Бога (колись я читала низку сербських легенд у працях Драгоманова саме з такою сюжетною лінією). тож хочемо ми цього чи ні, бодріяр трошки помилився, кажучи, що слова зовсім втратили зв'язок зі своїми позначниками, тому виникають ситуативно. а от і ні, кажуть йому українські дід і баба.