Їжа від тривог | Ніколи не дивилась на їжу з точки зору «класності», але така градація ...

Ніколи не дивилась на їжу з точки зору «класності», але така градація існує. Тут не про "не можу це ніяк довести, але помідор головніше за огірок, а ковбаса важливіша за сир"😁 Натрапила на статтю про регіональні види піци в США, історія така. Коли різні хвилі іммігрантів масово прибували до США, їхні кулінарні знання зазвичай чекала одна з двох доль: або рецепти потрапляли у «пристойні» ресторани з білими скатертинами, або ж осідали в закусочних нижчого статусу з ярликом «етнічна їжа». Крішненду Рей, доцент з харчових досліджень у NYU, пояснює це поняттям культурного престижу, тим, як оцінюється репутація тієї чи іншої культури. У книзі «Етнічний ресторатор» (яка мені тепер конче потрібна) він описує так звану «глобальну ієрархію смаку». За цією логікою паніні виглядає солідніше за тортилью не через склад, а через просте правило: чим більше економічного чи військового впливу має країна і чим заможніші її емігранти, тим дорожче і «пристойніше» сприймається її кухня. Це добре видно на прикладі японської та китайської кухонь у США. Японська за останні десятиліття стала еталоном для високої гастрономії: західні шефи їздять у Японію вчитись не лише готувати, а й правильно подавати їжу. Рей пов’язує це з високим міжнародним престижем Японії як економічної держави. Натомість китайська кухня досі часто страждає від упередженого ставлення — її сприймають як щось дешеве й неякісне, що радше говорить не про їжу, а про ставлення до самої країни.Так от показова історія з піцою в США. До 1950-х більшість американців взагалі не знали, що це таке. Наприкінці XIX століття піца була дешевою «етнічною» їжею італо-американців, яку їли або в закритих спільнотах, або просто на вулиці. Визнання прийшло лише тоді, коли італійські американці соціально й економічно піднялися та почали сприйматись як частина «білого» мейнстриму. Зміни пришвидшилися після Другої світової війни. Солдати повертались з Європи, де встигли полюбити піцу, і хотіли бачити її вдома. Хтось відкривав власні ресторани, хтось просто приводив родину до італійських закладів — і ці місця поступово ставали міжкультурними.Далі підключилися технології: масове виробництво, заморожена піца, ресторанні мережі. Піца швидко поширилась країною, особливо там, де італійських громад майже не було. А в містах на кшталт Нью-Йорка, Детройта чи Чикаго у 40–50-х сформувалися регіональні стилі піци, які згодом теж роз’їхались по країні.Ось першоджерело, тут про піцу Нью-Йорку, Детройту, Нью-Хевену, Чикаго та ЛА.А я зараз думаю про регіональні піци, якими вони могли б бути в Україні і згадую Південно-Бузьку піцу з Миколаєва (Запічок) і піцу з сезонними карпатськими грибами (Івано-Франківськ, Fabbrica). Якщо маєте приклади, діліться будь ласочка, дуже сильно цікаво.