За кожним українцем, що опинився за кордоном, фактично точиться боротьба. З одного боку, європейські країни відкривають двері для тих, хто працює, для нашої молоді. І це зрозуміло – вони дбають про власну економіку. Водночас це створює для нас, для України, серйозний виклик.Що ми можемо з цим зробити? По-перше, чи маємо ми право засуджувати тих, хто, переживши жахіття війни, обрав безпеку, знайшов роботу, облаштував побут і хоче залишитися там, де почувається краще? На мою думку, ні. Поки ми не зможемо запропонувати рівні, а то й кращі умови тут, в Україні, ми не маємо морального права вимагати повернення, кричати "не даваймо їм можливості залишитися за кордоном!". Але є й інший бік медалі, який дає надію. Дуже багато українців, і це мене неймовірно надихає, мріють повернутися. Вони чекають на закінчення війни. Серед них – чимало молоді, підлітків 14-16 років, які пам'ятають своє життя тут, в Україні, своїх друзів. Вони хочуть будувати своє майбутнє саме на Батьківщині.Звичайно, коли молодші діти, скажімо до 10 років, вже адаптувалися, знайшли нових друзів, батькам важко пояснити необхідність повернення. Це реальність, яку треба враховувати. Проте ті, хто був трохи старшим на момент повномасштабного вторгнення, часто зберігають міцний зв'язок з Україною.Що ж є ключовим для повернення?Кінець війни, гарантії безпечного життя. Робота для батьків. Якісне навчання для дітей.Ситуація динамічна, і все може змінитися дуже швидко. Наше завдання – створити тут, в Україні, такі умови, щоб повернення було не просто можливим, а бажаним. Щоб кожен українець відчував, що саме тут його дім, його майбутнє і майбутнє його дітей. 📩 Підписатися в Телеграм😎 Facebook🕊 Instagram 👥 X