VIBE

ельдар поставив задачу — я роблю, ділюсь книжками, які я встигла прочитати за червень та моїм tbr на найближчий час. читати влітку для мене якийсь особливий вид задоволення - хочеться поринати в легкі романтичні історії, та проживати їх разом з героями, ніби в тебе не одне літо в офісі, а багато різних літ. 1. тереза енн фаулер «зельда» - біографічний роман про зельду фітцджеральд. це та книга, після якої хочеться перечитати «великого гетсбі» і водночас трохи його зненавидіти. зельда тут показана не божевільною, як її описував хемінгуей, а жінкою з власним талантом, амбіціями і мрією стати танцівницею та письменницею, але якій просто не дали бути собою. гарна історія кохання, але чоловіче его - тема вічна, як і класні вечірки, описів яких в книзі теж чимало. 2. dolly alderton “ghosts” - якщо коротко: це книга, власне, про гостінг і всі супутні психологічні фактори. але це вже третя книга цієї авторки, яку я читала і можу впевнено сказати, що вона ніколи не підводить, коли хочеться чогось смішного та життєвого. 3. sayaka murata “convenience store woman” - коротка, дивна, дууууже японська книга про жінку, яка вже 18 років працює в магазині продуктів і абсолютно щаслива від того, що знайшла своє місце, попри те, що все оточуюче суспільство вважає її нереалізованою. по факту це книга-ляпас усім, хто питає «а коли заміж/діти/кар’єра». читається за вечір і залишає бажання послати всіх, хто лізе в життя без спросу. 4. kiran millwood hargrave “almost life” - дві жінки, париж 70-х, літо, яке мало б закінчитись, але натомість визначило все наступне життя обох. роман про десятиліття, шлюби, дітей, таємні зустрічі і постійні думки «а що якби ми тоді залишились разом», які переслідували героїнь через усі ці роки. дуже красиво написано, в кінці поплакала. поки читала в голові грала chappell roan з її you’d have to stop the world just to stop the feeling. чимось схоже на книги sally rooney, або call me by your name але про кохання двох жінок і набагато якісніше написано.мій summer tbr: 1. jeffrey eugenides “the virgin suicides” - зрозуміла, що ні фільм Софії копполи не дивилась, ні цю вже класику не читала. поки тільки почала, але вже відчутно, що вона full of vibes. 2. josh silver “fruit fly” - успішна в минулому 30-річна письменниця та за сумісництвом лондонська it-girl з багаторічним творчим ступором зустрічає молодого залежного гея на ім’я лео і вирішує, що саме його історія квиток назад у літературну релевантність. За описом трохи схоже на «жовтолику» r.f.kuang, а таке мені заходить сильно. 3. andrew sean greer “villa coco” - молодий американець їде в тоскану каталогізувати колекцію 92-річної баронеси на ім’я коко в її напіврозваленій віллі, і замість архівної роботи отримує хаос, і план баронеси возз’єднатися з коханням усього її життя. 4. jem calder “i want you to be happy” - в буктоці зараз бачу у всіх моїх улюблених блогерів, ніби теж прикольна історія кохання, обов’язково візьму у відпустку. 5. momo yamaguchi “hello limerence” - токіо, дівчина міка застрягла у власній голові та вигаданих романах. 6. patrick radden keefe “london falling” - non-fiction. 19-річний лондонець зак бреттлер стрибає з балкона елітного будинку, а його батьки, шукаючи відповіді, дізнаються, що син роками жив подвійним життям, видаючи себе за сина російського олігарха. (люблю коли росіяни, навіть фейкові, страждають) 7. katie kitamura “audition” - так багато про неї чула, але ніде не могла знайти, а виявляється вже є навіть переклад від видавництва «ранок». актриса зустрічається у нью-йоркському ресторані з молодим чоловіком, який заявляє, що вона його мати. роман поділений на дві частини з двома версіями однієї реальності: в одній у героїні немає дітей, в іншій - цей самий хлопець є її сином.аня х

ви знаєте, я не те що б великий читун (сорі), не зберіглася зі мною ця звичка з дитинства. але під час своєї відпустки я прочитав аж дві книжки, однією з яких стала «just kids» патті сміт. зазвичай про книжки на цьому каналі розповідає аня. [note to self: змусити аню написати ще пост]у мене доволі своєрідна learning curve всіляких культурних надбань: вперше я почув про патті сміт саме як про музу анн демельмейстер, ту саму з антверпенської шістки. патті вже багато років надихає й розкриває інтровертність та свободу в творчості демельмейстер. пізніше, моє оточення всі як один почали мені радити “just kids” — як виявилося, найпопулярніше надбання патті сміт з усіх її мультдисциплінарних діянь. мені казали, що ця книжка ділить життя на «до» та «після». і що я можу вам відзвітувати — oh boy, you all were right. жодна проза на моєму досвіді не була такою поетичною та кінематографічною. в жодній книжці так ненароком не згадувалися такі гучні імена зі світу мистецтва, від енді воргола та дженіс джоплін до сальвадора далі й вільяма барроуза. жодна книжка так не могла закохати в нью-йорк 70-их. але ніщо не стоїть в порівнянні з простою, щирою, чистою та пожиттєвою любовʼю, яка є в центрі сюжету. любов, що може переходити з романтичної в платонічну; любов між музою та митцем, де ці ролі можуть змінюватися. любов безумовну та всеприймаючу — ту, яку так складно знайти. “just kids” змусила мене переглянути стосунки з мистецтвом, з моєю діяльністю та з тим, що я шукаю в людях, будь то друзі чи романтичний партнер. в тому, як пише патті, добре прослідковується її любов до віршів артюра рембо. від цієї книжки хочеться жити, дихати, любити, створювати. і попри те, що після неї я вже прочитав півтори книжки, весь час я подумки повертаюся до “just kids”.

«нічого особистого» — фраза, яку зазвичай додають до не самих приємних речень. і я не стану виключенням. вчора відбувся десятий показ christian dior під керівництвом джонатана андерсона, який «замкнув» його коло дебютів. а зранку я читав статтю кеті горін на the cut про те, в чому на її думку такий великий успіх матьє блазі, фібі файло та єдиної колекції даріо вітталє для versace (так, ми досі про неї говоримо). хочу сфокусуватися саме на блазі та андерсоні, бо ці чоловіки зараз на чолі одних з найбільших модних домів в індустрії. і ми вже чітко можемо побачити, що chanel працює добре, а dior — не так гладко. однією з причин успіху chanel під наглядом блазі фешн-критикиня the cut пояснює так: нас приваблює чіткий, одинарний та особистий погляд дизайнера на колекцію. в кожному образі з-під рук бельгійця блазі ми бачимо його особисту візію жінки-chanel. і ця візія є послідовною та живою. живою в тому значенні, що ми з легкістю можемо перенести образ з подіуму на вулицю будь-якої релевантної столиці. і не тому, що одяг простий, а тому, що в нього є автентичність — та сама автентичність, як торкає нас в музиці, літературі, кіно, мистецтві тощо. повертаючись до андерсона, то статистика поки не виглядає такою, яка б сподобалась сео бренду дельфіні арно. та і самі дизайни не ставлять перед собою задачі зробити «нову жінку-dior». мені це дуже гарно пояснює те відчуття, яке ти отримуєш від переглядів колекцій джонатана андерсона в цьому модному домі: якась незручність, непослідовність, наче відсутність сторітелу, фантазії, на яку хочеться відкладати гроші з зарплати. втім, джонатан ніколи і не був таким дизайнером. в loewe він завжди робив те саме — підсвічував митців, що йому подобаються, експериментував з тканинами, цей його неконвенційний стайлинг, перенесення повсякденного у високе, але без commentary. просто для loewe цього було більше ніж достатньо — можливо саме на це і був запит тогочасної індустрії. та dior висуває інші очікування, як мінімум грошові. в loewe не треба було думати, як вписати хітове взуття, сумку, високу ювелірку і ще купу зобовʼязань, які несе за собою цей модний дім (точніше, в якійсь мірі треба було, але не в такому ступені та обʼємі). loewe був ігровим майданчиком, який повністю створив джонатан — а зараз його посадили «гратися» у французькому офісі. що ж я зрештою хочу сказати: мені подобається більшість того, що андерсон робить в dior з креативної точки зору. втім, я не думаю, що це те, що бренд хотів від нього отримати. такий безособистісний та ідейний, навіть абстрактний підхід до дизайну (я дивився дуже багато інтервʼю з джонатоном, в кожному з яких він каже “this idea of…”») просто не викликає горячого дитячого бажання забігти в бутик та купити щось від dior у сучасного модного споживача. лише сподіваюсь, що цей невеликий місметч можна буде пофіксити без гучних звільнень.нічого особистого, джонні.

ну нарешті — всі почали говорити про taste slop. не знаю точної етимології цього терміну, але підозрюю, що він походить від ai slop – безкінечно генерованого контента, який не несе ніякого сенсового навантаження і просто забиває екранинй час (так, навіть мій улюблений серіал про пані вагітну від айкоса). тільки у випадку taste slop мова йде про смак і про те, що все перетворилося на мудборди та згенеровані алгоритмами вподобання. смішить мене в цьому всьому дві речі: невпинне бажання людей отримати той самий ефемерний «гарний смак», цей соціальний капітал, який можна монетизувати (як нам обіцяють експерти в тіктоці), та те, що виведення поняття «taste slop» — черговий спосіб інституцій та дистрибуторів смаку відхреститися від масової культури. «гарний смак» не може бути масовим за визначенням, і я вже навіть есей на ютуб про це робив.супроводжують цей пост збережені з мого пінтересту — або з метою показати, що мій taste точно не є slop, або з метою показати, що мій taste is definitely slop. you decide.

вчора з життя пішла марджан сатрапі — іранська ілюстраторка, авторка коміксів та режисерка. не буду брехати вам, багато чого я дізнався про неї вже після її смерті. до цього лише чув про її анімаційний фільм «персеполіс» 2007 року. прям вчора одразу і подивився його, а під час перегляду зрозумів, що майже нічого не знаю про історію ірану, восьмирічну війну з іраком та причини і наслідки революції 1978 року. сюжет фільму якраз про це — він розповідає про зростання іранської дівчинки-бунтарки в політично активній родині. це занесло мене в цілий rabbit hole новітньої історії ірану, що я аж до глибокої ночі намагався все дізнатися та зрозуміти. скажу щиро — ще не дізнався і не зрозумів все, але після крокодилових сліз від «персеполіса» точно прагну закрити цей пробіл у своїх знаннях. пишуть, що марджан загинула від суму через смерть свого чоловіка рік тому. після перегляду автобіографічного «персеполіса» я можу в це повірити. обовʼязково подивіться цей фільм. радію, що і через 19 років він продовжує виконувати свою місію — оповідь новітньої історії своєї країни через особистий досвід.

друзі, чесно? заєбало. прокинувся просто з такою думкою. тому ось вам добірка літня. це мікс перевірених мною секретів «маленького життя» (так чомусь називають літо) в поєднанні з хотєлками. погнали:1. золотий чокер nadiia. уявляти одразу на засмаглій шиї. 2. одразу щодо засмаги — у мене комбо молочка для обличчя bali body і муса st. moriz. працює неймовірно, тільки останній раз я наносив це пʼяним і вийшло так собі. тому наносіть на тверезу. 3. каблучка romantika — не знаю, мені вона досі актуальна. думаю про неї вже пару місяців. 4. худі flying kitten від ksenia schnaider потрапило сюди, бо я глянув за вікно. там сіро. сподіваюсь, худі нам більше не знадобляться цього літа. 5. вʼєтнамки!! мої чорні havaianas зʼїв пес. тому тепер купую собі кольорові. і чорні. і з квадратним носом. але всюди має бути тонка шлейка. 6. шорти hempful. тут без коментарів. білі короткі шорти на літо — маст. 7. браслет nenuphar rubber band від trip:tych. я мабуть уже в сотий раз про нього пишу. 8. окуляри bird&cage. коли ще є час носити веселі окуляри, як не зараз. фух, полегшало після цього посту. так давно нічого життєрадісного не писав, що аж нудить почало від себе. а у мене в запасі ще стільки всього в голові, сумки, румʼяна, бронзер…

я, як людина, яку багато хто памʼятає з оглядів червоних доріжок, точно помітив, що щорічна вечірка інституту костюму в музеї метрополітан – ака мет гала – перестала бути такою цікавою особисто мені – десь після 2023. і це я відчув навіть по кількості переглядів на своїх відео.хоч тепер я і вважаю огляди червоних доріжок slightly derogatory і не планую знімати такий контент найближчим часом, мет галу все ще складно ігнорувати як інфопривід. і завтра першим ділом зранку я полізу дивитися, хто в чому прийшов, бо мені цікава тема – про стосунки між тілом та костюмом. втім, ванесса фрідман (імʼя якої навіть згадали в диявол носить прада 2) випустила дуже цікавий матеріал: ендрю болтон, головний куратор інституту костюму поміж строк сказав, що у 2016 році вони створили власний фонд, куди відкладають гроші, аби назбирати потрібну суму для автономного фінансування музею на невизначений строк (100-130 мільйонів доларів). це означає, що інститут костюму хоче перестати покладатися на мет галу як основне джерело фінансування, і за оцінкою фрідман, назбирали вони вже близько 106 мільйонів доларів.тобто, через 2-4 роки музей назбирає потрібну суму – і що далі? кажуть, що повністю відмовлятися від гала-вечора не хочуть, втім хочуть зняти рівень напруги, який ця вечірка накладає на інститут. окрім цього всього, навколо мет гали з 2020 року збирається багато критики: коли у світі спалахують війни та епідемії, вечірка, вхід на яку коштує $100 000, лише викликає роздратування та незадоволення, нарочито оголюючи соціальну та економічну нерівність. навіть зоран момдані, новий мер нью-йорка, заявив, що не відвідуватиме подію.я думаю, ви теж не раз відчували цю фрустрацію від контрасту між нашим сьогоденням та мет галою. хоч я і згоден з цим почуттям беззаперечно, вважаю, що мода як медіум має мати ось такий відірваний від реальності прояв – він часто рухає її вперед.

yuvi випустила лонгплей «viskra», через що зранку я думав, що сьогодні пʼятниця. але майстерність yuvi — в subverting expectations, тому і тут вона обрала неочевидне. якщо ви ніколи не чули про цю артистку, то не чекайте, що ця музика буде стрибати вам у вуха. творчість yuvi схожа на туманний ліс із мохом, товстими деревами та низькими хмарами. «viskra» виключенням не стає. майте нуль очікувань, щодо того, що станеться, коли ви зазирнете за «наступне дерево», «підіймете цей камінчик», «перестрибнете цей струмок». в цьому вся прекрасність дослідження лісу — віддатися зову його пізнати. артистка не дає жодного гайдлайну до своєї творчості. але у неї майстерно виходить створити атмосферу. з цього і витікає експресіоністська лірика, яка б могла стояти окремо як літературна одиниця. але тут вона доповнює музику. маю щось сказати про звучання — це електронна музика з надзвичайною перкусією. звук ніколи не перевантажений, кожен інструмент на своєму місці. якщо має бути в моменті тільки синт і вокал – то воно тільки там і є. мені сильно подобається ментальна стимуляція, яка відбувається під час прослуховування музики yuvi: коли вам здається, що зараз має бути дроп, то його там немає; а якщо є, то точно не такий, яким ви очікували його почути. структура треків також часто незвична. якщо не знайомі з yuvi, але маєте відкритий розум – це неймовірний лонгплей для першого знайомства. а якщо ви як я, жадібно ковтаєте кожен трек артистки уже роками, то «viskra» – чудова порція того, за що ми любимо yuvi. як на мене, ця робота краща за попередній її альбом.

в одязі, який гленн мартенс робить у maison margiela немає душі. але не так, як ви подумали. по-перше, спіймав себе на думці, що одну колекцію мартенса я в голові порівнюю із всім масивом напрацювань попередніх дизайнерів, що працювали в бренді, включаючи мартана — так не треба робити. по-друге, ті уривки, які я бачив в інтернеті, перед тим як повноцінно подивитися колекцію, склали погане враження. бо мені не подобалося. а якщо говорити про «бездушність», то я скоріше мав на увазі англійське слово inanimate (anima — душа з латини). не вперше ловлю себе на думці, що колекції гленна виглядають як оживший інтерʼєр занедбаного маєтку: свічі, посуд, шпалери, дивани, стільці. в цьому сенсі його робота нагадує hodakova. я не памʼятаю такої послідовної апокаліптичної холодної ворожості в колекціях мартана — втім, це лише погляд нового креативного директора, але він на перших парах викликає відразу. все ж робити маржели мені запамʼяталися любовʼю, камерністю та теплом, яка ховалася за відчуженістю. а гленн на відчуженості цій не просто зупиняється, а робить весь акцент. безумовно, часи вже інші, бренд сам перестав бути «камерним», тепер це великий бізнес. і в цьому розрізі «бездушність» як свідомий творчій вибір гарно нам про це нагадують.

мій музикальний метч з джамалою стався в 2019 році, коли я випадково потрапив на її концерт в києві. я був на ньому сам, це був мій другий день після переїзду в київ, а з пісень джа я знав тільки хіти. я стояв близько до сцени, дивився на цю магічну співачку та думав: я сам, навколо велике і лякаюче місто, але поруч є музика. можливо саме тому я дуже люблю всю дискографію джа. а можливо, бо це дійсно надзвичайно якісна музика. найкращі продюсери країни, найкращий вокал, чуттєві тексти, спільна втрата криму. ми навіть росли з джа в одному місті, але в різній час. сьогодні у неї вийшов альбом «рух мій» — я послухав його вже 4 рази. в ньому очевидно дві настроєві арки, а центральною темою стала самотність, музикальна та особистісна. втім, не лякайтеся — з джа навіть самотність може бути енергійною, плавною, надихаючою, теплою. пройшло багато років з того 2019, змінилося все і водночас нічого: ось сьогодні зранку я сам, навколо велике та лякаюче місто, та поруч все ще є музика. така самотність мені подобається.