"Коли Сосюра читав свої поезії перед будь-якою малою чи величезною аудиторією, це завжди викликало бурхливі овації та вимогу читати ще. І Сосюра ніколи не відмовлявся, бо читати був завжди охочий, читав ще й ще, але виявів захоплення соромився. Пригадую, як після одного виступу в Сковородинському педінституті в Харкові дівчина-студентка підбігла до Сосюри, вхопила його руку і поцілувала. Сосюра зовсім розгубився, а коли, ошелешений і зніяковілий, здобув-таки дар мови, то тільки сказав:
"Слухайте! Хіба я піп, що вона мене в руку? Яж червоний боєць, поясніть їй, будь ласка, товариші..."
У ті роки виступи письменників перед читачами відбувалися без афіш (афіші до своїх виступів випускав тільки Валеріан Поліщук) чи наперед поширюваних програмок. І от коли десь на літературному вечорі оголошувалося, що серед інших письменників прибув і Сосюра, всім іншим товаришам вже важко було опанувати увагою аудиторії: слухачі воліли тільки Сосюру. Пригадую, в Дніпропетровську, куди приїхали ми чималою бригадою письменників на великий літературний вечір, нас усіх просто не хотіли слухати: величезний театр більше як на тисячу чоловік аж гримів -Сосюру, Сосюру! Сосюра вимушений був зразу, для початку вечора, вийти на естраду й читати. Він читав добрих півгодини, аж тоді здобули змогу виступити й інші. Але на закінчення вечора слухачі знову приму-сили виступати Сосюру..."

-Юрій Смолич "Розповіді про неспокій немає кінця" (1972 р.)