"Викликає подив прагнення священиків РПЦ, УПЦ та ПЦУ, які не нагороджені правом носити наперсний хрест, хизуватися ним. Ця традиція не має нічого спільного з давніми традиціями Православної Церкви як у Візантії, так і Київській Русі, зокрема і з традиціями Київської Церкви, і бере свій початок від 20 квітня 1896 року, коли в синодальній російській церкві на вимогу російського імператора Миколи II було затверджено так званий «Миколаївський наперсний хрест», який надягали на себе священики чернечого та білого духовенства. Тоді, на честь свого сходження на престол, Микола II видав указ: «Усім ієреям чернечого та білого духовенства, що перебувають під час служби, а також тим, кого новопосвячують у зазначений сан, надається право надягати на себе хрест» встановленого зразка. До цього часу хрести в Російській Церкві видавалися лише як особлива церковна нагорода. Так, у 1797 році російським імператором Павлом такий хрест був встановлений як знак відзнаки. Він становив четверту за порядком нагороду (після набедреника, скуфії та камилавки). Якщо в Українській Церкві говорять про повернення до одвічних церкрвно-націреальних традицій, то ця суто російська імперсько-модерністська традиція мала би бути скасована».Аналогічно виключно російською імперською традицією, також досить пізньою, є практика носіння священиками митр. Першим священиком Російської Церкви, нагородженим митрою, був протопоп Іоанн Панфілов, особистий духівник російської імператриці Катерини II. Зблизившись з імператрицею, незабаром Іван Панфілов став представником Священного Синоду — знову ж таки з волі імператриці. А в 1786 році він отримав від імператриці особливий привілей — право носити митру. Його так і прозвали — «священик у митрі», оскільки він різко виділявся навіть серед російського синодального духовенства. Як свідчить переказ, саме отцю Іоанну було доручено таємно й незаконно повінчати Катерину II з її коханцем Григорієм Потьомкіним, за що він і був нагороджений митрою.І лише за часів правління російського імператора Павла I цей звичай став більш поширеним у Російській Церкві. Однак такої практики ніколи не було ані в Візантійській Церкві, ані в Київській Церкві. Це суто російська імперська традиція