Нам треба зрозуміти одну дуже важливу очевидність - віруючих людей дуже мало. Тому, коли кажуть, що уся Україна молиться за мир, чи усі надіються на Бога, то в реальності, це не так. Для багатьох, у тому числі і для невіруючих, християнство це просто чергове знамено, візерунок національної ідентичності, не більше. Моляться дуже мало, а до покаяння приходять ще менше. Зрозуміймо це і не дивуймося, що у світі таке робиться.Що робити? Я не знаю. Я не благочинний і тим паче не єпископ. Але, для того, щоб щось почати змінювати, треба побачити проблеми, а уже потім їх стане можливо вирішувати. Ось про що треба говорити на єпархіальних зібраннях та на засіданнях синоду. У нас просто повний занепад церковного життя. Десь у містах можливо не так, але по селах – ховайся. Я особисто знаю про декілька храмів, в котрих роками не служаться служби, бо люди перестали туди ходити. Старі прихожани повмирали, чи виїхали, а нових не додалося. Ось і стоять посеред сел зачинені і часто в аварійному стані церкви.Треба щось робити, поки не пізно.Під час прогулянок по селу, вийшов до мене один чоловік. Він питає якого патріархату наша Церква. Я відповідаю що УПЦ, ну і далі розмова про ПЦУ, патріарха і т.д. Бачу, що його ця тема напрягає, але і розібратися хоче. Я потрохи перейшов все-ж до розмови про Бога і якось стало світліше. І він дружелюбно посміхався і в мене знаходились якісь слова. Після розмови зробив черговий висновок про те, як міжцерковні розборки віддаляють від Бога, і як розмова саме про духовне приносить просвітлення. Але, нажаль, войовнича пропаганда призвела до того, що люди майже не здатні говорити про духовне, бо усе заповнено релігійною війною. Ось відвертаються люди від Церкви.