Девід Г'юм — послідовний емпірик, який відстоював універсальність принципу про те, що всі ідеї мають своїм джерелом попередній чуттєвий досвід.Але той же самий Г'юм наводить приклад, який суперечить цьому принципу. Уявімо людину, пише він, яка бачила всі відтінки синього, за винятком одного. Якщо такій людині запропонувати ряд відтінків, розташованих від найсвітлішого до найтемнішого, вона, за словами Г'юма, ймовірно зможе уявити відсутній відтінок — попри те, що ніколи раніше його не сприймала.Варто сказати, що сам Г'юм, хоча і визнавав цей випадок можливим, розглядав його як виняток, що не спростовує загальну теорію походження ідей. Проте в філософській літературі цей приклад часто інтерпретують як свідчення на користь того, що людська уява володіє певною автономією, здатною породжувати ідеї незалежно від чуттєвого досвіду. Зокрема, його використовують для спростування уявного експерименту "Кімната Мері".Як думаєте, ідеї справді виникають виключно на основі вражень чи існують якісь інші джерела?#філософія
Побачила статтю С. Еді «A Radical New Proposal For How Mind Emerges From Matter», в якій авторка пропонує сміливий погляд на виникнення розуму, розширюючи поняття інтелекту за межі традиційно людських або тваринних форм. Зокрема, вона розглядає ідею, що навіть рослини, гриби та бактерії можуть демонструвати певні риси розумності. Це не відповідає класичним уявленням про свідомість як виключно людську властивість, тому викликає певний інтерес.Зокрема, аргументація спирається на сучасні наукові дослідження у сфері нейробіології, етології та ботаніки, які використовуються, щоб показати, як різні форми життя виявляють складну поведінку. Але якщо з тваринами (особливо ссавцями) консенсус уже, загалом, склався, ідея «інтелекту рослин» є провокаційною.Стаття вказуює на дослідження про те, що рослини здатні передавати інформацію через хімічні сигнали, адаптувати свою поведінку до змін у навколишньому середовищі та навіть «навчатися» шляхом повторюваного досвіду. Наприклад, деякі види рослин можуть розрізняти корисних і шкідливих сусідів, змінюючи швидкість свого росту; інші реагують на стресові ситуації, немовби «пам’ятаючи» попередні загрози.Цікаво те, що стаття дійсно порушує важливі питання про природу свідомості та межі пізнання: чи є розум виключно людською характеристикою, чи це все-таки ширший феномен, що охоплює все живе? Чи можна назвати рослини розумними, якщо вони не мають суб’єктивного досвіду?Але вона має й певні слабкі місця. Наприклад, хоча авторка наводить цікаві факти про рослинний світ, вона не надає визначення розуму, через що аргументація місцями виглядає розмитою. Якщо під інтелектом розуміти лише здатність реагувати на зовнішні стимули, то чи не варто тоді називати розумними і неживі системи, наприклад, штучні алгоритми? Крім того, все ж пам’ятаємо, що ідея інтелекту без нейронної системи залишається суперечливою як у філософії, так і в науці.А що думаєте ви? Чи погоджуєтесь із такою точкою зору?#філософія #свідомість
Філософія і дзеркало природиТривалий час у межах філософського дискурсу домінувала концепція знання як своєрідного відображення дійсності, адекватність якого гарантувала його істинність. Але у ХХ столітті, зокрема в межах досліджень Річарда Рорті, цю репрезентаційну модель було поставлено під сумнів.Згідно з класичною традицією, що бере початок у Декарта і Локка, наша свідомість постає як внутрішній екран, на якому, як у дзеркалі, відображаються об’єкти зовнішнього світу. Проте в ХХ столітті сформувалася критична позиція щодо подібного уявлення: знання не є нейтральним відображенням зовнішньої реальності, а радше постає як феномен, інтегрований у мовну, культурну і соціальну практику (Квайн, Вітґенштайн, Девідсон).Підхід, запропонований Рорті, передбачає розгляд знання у прагматичному контексті: істина визначається не її відповідністю об'єктивній дійсності, а ефективністю в межах комунікативних і когнітивних стратегій, які використовуються соціумом. Отже, знання не відкриває світ, а лише формує способи говорити про нього, конструюючи описи, що забезпечують нам можливість взаємодіяти з реальністю.З цього, до речі, випливає, що філософія — можливо, не про пошук відображень, а про створення способів говорити про реальність. Як думаєте?#філософія #філософіянауки
Натрапила на цікаву статтю "The Wandering Womb: How Ancient Greek Philosophers Viewed Women's Bodies" ("Блукаюча матка: як давньогрецькі філософи розглядали жіночі тіла"). Вважаю, вона варта переказу* 😊Як зрозуміло з назви, стаття присвячена античним уявленням про жіноче тіло, зокрема ідеї "блукаючої матки". Давньогрецькі лікарі та філософи майже нічого не знали про внутрішню анатомію людини, оскільки культуральні табу забороняли розтин тіл. Це призвело до безлічі непорозумінь щодо людської фізіології.Навіть Платон у діалозі "Тімей" називає матку "живою істотою, що прагне народження". Він стверджує, що якщо жінка довго не вагітніє, її матка починає "дратуватися" і переміщуватися тілом, блокуючи дихальні шляхи й викликаючи різні хвороби. Лікування, на думку Платона, лише одне – вагітність. Дитина ніби "закріплює" матку на місці, заспокоюючи її.Крім Платона, уявлення про "блукаючу матку" активно розвивали "гіппократики" – група анонімних авторів медичних текстів V–IV ст. до н.е. Вони пояснювали широкий спектр жіночих хвороб переміщенням матки в різні частини тіла. Наприклад, у трактаті "Природа жінки" стверджується, що якщо матка підніметься до печінки, жінка втратить мову, скреготітиме зубами та набуде блідо-синього кольору. В "Хворобах жінок" зазначено, що якщо матка наблизиться до серця, це може викликати задуху та судоми.Ця теорія, хоч і виглядає комічною, дала початок терміну "істерія" – від грецького "матка".Лікування цих "захворювань" було не менш екстравагантним. Платон, як уже сказано, рекомендував вагітність як єдиний засіб. Гіппократики ж пропонували складніші методи, наприклад:🔹 терапія запахами: матку можна "принадити" приємними запахами, розміщеними біля статевих органів, і відлякати смердючими речовинами, піднесеними до носа;🔹 фумігація: підпалювання трав і ефірних олій для "очищення" тіла;🔹 фізичні маніпуляції: в одному тексті пропонується підвісити жінку догори ногами, щоб змусити матку повернутися на місце.Ідея про "блукаючу матку" вийшла за межі філософії та медицини й проникла в народну культуру. Доказом цього є магічний папірус III–IV століття н.е. з Єгипту, в якому міститься заклинання для "повернення матки на місце". У ньому йдеться про те, що матка не повинна "гризти серце, як собака", а має "залишатися у своєму належному місці".Уявлення про "блукаючу матку" проіснувало століттями. Воно залишалося частиною європейської медицини аж до Середньовіччя та навіть раннього Нового часу. Жінок з емоційними або незрозумілими фізичними розладами часто називали "істеричними", припускаючи, що їхні проблеми походять від "неправильного" положення матки.* Впевнена, що ви, як і я, не вперше читаєте про подібні погляди давніх греків, але це, на мою думку, не робить статтю менш цікавою. Наприклад, про подібні способи лікування жінок я раніше не знала#філософія
Незважаючи на мою схильність до аналітичного стилю в філософії, коли йдеться про питання індивідуального досвіду, я відразу стаю шанувальником екзистенціалізму Альбера Камю.Камю для мене більше письменник, ніж філософ (тому я його і люблю), але його "Міф про Сізіфа" є значущим внеском в екзистенціалістську думку. У ньому він пише, що існує лише одна "по-справжньому поважна філософська проблема: чи варто життя того, щоб його прожити?"Для Камю це не риторичне питання, а серйозна дилема, що постає перед людиною, коли вона усвідомлює абсурдність існування, стикаючись з ірраціональною і безглуздою реальністю світу. Але відповідь на це питання в жодному разі не полягає в області самогубства. Замість того, щоб уникати абсурду, людина, вважає Камю, повинна навчитися жити, незважаючи на нього. Він використовує міф про Сізіфа як метафору цього існування. Сізіфа покарали боги за його хитрість, і він повинен був вічно котити камінь на вершину гори, лише для того, щоб той знову скочувався вниз. Це покарання є символом абсурдності життя, яке не має сенсу.Але саме в прийнятті абсурдності як частини своєї долі Сізіф знаходить силу. Він не шукає втіхи в ілюзіях і не очікує, що його зусилля коли-небудь призведуть до успіху. Натомість він повністю приймає свою участь і знаходить сенс у самому процесі, незважаючи на безглуздість кінцевого результату. Камю пише: "Я бачу цього чоловіка, що спускається важким, але рівним кроком до страждань, яким немає кінця. В цей час, разом з диханням, до нього повертається свідомість, неминуча, як його нещастя. І в кожну мить, спускаючись з вершини до лігва богів, він вищий за свою долю. Він твердіший за свій камінь". Це - думка про те, що справжня свобода полягає в прийнятті абсурдності і здатності продовжувати жити, незважаючи на неможливість знайти хоча б якийсь сенс.Завершує Камю найсильнішою, на мій погляд, фразою у всій філософії: "Однієї боротьби за вершину достатньо, щоб наповнити серце людини. Ми повинні уявляти Сізіфа щасливим".#філософія
Феміністська епістемологія Міранди ФрікерФеміністська епістемологія як область дослідження прагне переосмислити традиційні підходи до знання з позиції соціальної справедливості та гендерних відмінностей. Внесок Міранди Фрікер у розвиток цього напряму виражається в аналізі епістемічної несправедливості, яка проявляється у двох основних формах: testimonial injustice (епістемічна несправедливість у вигляді дискредитації свідчень) та hermeneutical injustice (несправедливість, що виникає через дефіцит інтерпретаційного ресурсу) [1].Згідно з Фрікер, перший вид несправедливості виникає, коли соціальні упередження заважають сприймати свідчення певних груп як достовірні. Жінки, як правило, опиняються у вразливому становищі, оскільки їхній досвід і слова часто применшуються або спотворюються, що призводить до втрати можливості бути почутими та зрозумілими. Ця проблема, на думку Фрікер, потребує критичного переосмислення практик довіри та авторитету в епістемічному середовищі, адже існуюча система знань часто відтворює дискримінаційні установки.Другий тип епістемічної несправедливості вказує на структурні недоліки у доступі до засобів інтерпретації соціального досвіду. Фрікер підкреслює, що недостатність адекватних концептуальних рамок призводить до того, що досвід пригнічених груп залишається неповністю вираженим і, відповідно, незрозумілим для широкої громадськості. Тому феміністська епістемологія вимагає перегляду існуючих нормативів та створення нових понятійних інструментів, здатних адекватно відображати особливості жіночого досвіду та інших маргіналізованих груп.Аналіз Фрікер демонструє зв’язок між питаннями знання та соціальної справедливості. Вона стверджує, що епістемічна несправедливість не є випадковим побічним ефектом, а системним феноменом, що пронизує всю структуру пізнання. Визнання цієї проблеми відкриває можливість для радикального переосмислення того, що вважається «об’єктивним» знанням, та сприяє розробці альтернативних моделей, орієнтованих на інклюзивність та рівноправ’я.На вашу думку, чи може феміністська епістемологія справді зробити важливий внесок у розвиток філософії знання?[1] Fricker M. Epistemic Injustice: Power and the Ethics of Knowing. Oxford University Press, 2007#філософія #філософіянауки
Проблема Молінью належить до числа найцікавіших інтелектуальних викликів у філософії. Вперше це питання було поставлене Вільямом Молінью у 1688 році. Він запропонував Джону Локу відповісти на питання: якщо б сліпа від народження людина отримала можливість бачити, чи змогла б вона відрізнити куб від сфери, подивившись на фігури (раніше вона могла на дотик відрізняти їх)? З того часу проблема залишається предметом обговорень і викликає інтерес як серед філософів, так і серед науковців.Наш мозок використовує інформацію, яку ми отримуємо через органи чуття, щоб створити досвід або «ментальну картину» світу, що дозволяє нам орієнтуватися в навколишньому середовищі. Проблема Молінью виникає через те, що різні чуття надають різні типи інформації про світ, і не завжди зрозуміло, як ці типи інформації поєднуються у цілісну картину.Підходи до розв'язання проблеми МоліньюЗ моменту її постановки філософи запропонували низку підходів, кожен із яких відкриває нові аспекти проблеми.1. Аргумент емпіричного спостереженняОдин із підходів полягає в тому, щоб звернутися до емпіричних даних і провести експеримент: чи впізнає людина, яка раніше не бачила, предмети, що стали для неї знайомими на дотик? На перший погляд, здається, що саме емпіричний підхід може дати остаточну відповідь. Проте труднощі з етичністю й складністю проведення подібних експериментів роблять цей варіант обмеженим.2. Аргумент нейропластичностіЩе одним важливим підходом є звернення до ідеї нейропластичності — здатності мозку адаптуватися до нових умов і перебудовувати зв’язки між сенсорними системами. Ця теорія припускає, що після набуття зору людина може навчитися поєднувати зорові й тактильні враження. Однак виникає питання, наскільки швидко і ефективно це відбувається.3. Аргумент єдності чуттівПрихильники цієї позиції вважають, що всі органи чуття інтегруються в єдину систему, яка дозволяє формувати цілісне уявлення про світ. З цієї точки зору, після отримання зору, людина повинна була б упізнавати об’єкти відразу.4. Аргумент асоціаціїЦей підхід ґрунтується на припущенні, що людина, отримавши зір, могла б зіставити нові зорові образи зі своїм попереднім досвідом, отриманим через дотик. Це могло б допомогти впізнати предмети, хоча й не автоматично, а через процес навчання.5. Аргумент неспівмірностіДеякі філософи вважають, що проблема Молінью демонструє принципову неспівмірність між тактильними і зоровими враженнями. На їхню думку, ці типи сприйняття настільки різні, що їхнє інтегрування є неможливим без попереднього досвіду й спеціального навчання.Сьогодні проблема Молінью не втратила своєї актуальності, адже вона торкається одразу кількох фундаментальних питань: як мозок інтегрує дані від різних органів чуття? Як формується наше сприйняття реальності? Чи можливо «навчитися бачити» після набуття зору? Ці аспекти перетинаються в сучасній філософії з дослідженнями в галузі нейронауки, психології та когнітивної науки.#філософія
Чому я не люблю постмодерн* у філософії?Сьогодні розповім історію з мого далекого студентського минулого, яка ще тоді підтвердила моє ставлення до постмодерну у філософії.Якось у рамках відповідного курсу нам дали завдання написати есе по філософії чи то Дерріда, чи то Барта, чи, можливо, Бодріяра. Після кількох годин страждань, намагаючись виразити своє ставлення до тексту, я, зрештою, вирішила трохи "забити" на сенс і скористатися технікою вільного письма. Буквально. Писала все беззмістовне, що асоціативно приходило в голову, поки не набрала необхідну кількість символів. Здала роботу, нічого не чекаючи від неї, виконав завдання суто формально. Вгадайте, який же був результат?Дивно, але моє есе визнали найкращим серед робіт усього курсу (приблизно 90 студентів). Текст, сенс якого не розуміла навіть я сама!Ось чому я і не люблю постмодерн у філософії.Втім, незабаром я дізналася, що моє ставлення до постмодерну не є унікальним. Яскравим прикладом цього є суперечка між філософом-аналітиком Дж. Серлем і Ж. Дерріда. Початком суперечки стала критична стаття Дерріда, написана в 1972 про теорію мовних актів Дж. Остіна. Серль тоді виступив на захист Остіна, свого вчителя, і висловив кілька тверджень, з якими, на його думку, погодилися б більшість аналітичних філософів.Отже, Серль пише: «Кожен, хто читає деконструктивістські тексти неупереджено, буде вражений тим феноменом, який викликав моє здивування: низьким рівнем філософської аргументації, навмисною нечіткістю письма, перебільшеннями та постійним прагненням створити видимість глибини шляхом висунення парадоксальних тверджень, які при подальшому дослідженні виявляються тривіальними або безглуздими».І далі: «Дерріда важко невірно інтерпретувати, бо він такий темний. Кожного разу, коли ви кажете: „Він вважає так-то й так-то“, він завжди відповідає: „Ви мене неправильно зрозуміли“. Але спробувати встановити правильну інтерпретацію не так легко. Я якось сказав про це Мішелю Фуко, який був ще більш вороже налаштований до Дерріда, ніж я, і Фуко сказав, що Дерріда практикував метод obscurantisme terroriste (тероризм неясності). Ми розмовляли французькою. І я запитав: „Що, чорт забирай, ви маєте на увазі?“ І він сказав: „Текст написаний так нечітко, що навіть не можна сказати, в чому полягає основний тезис – це незрозуміла частина. А коли хтось намагається його критикувати, автор говорить: „Ви мене не розумієте. Ви ідіот“ – а це тероризм".*Передбачаючи можливі зауваження, скажу, що я навмисно використовую тут термін "постмодерн", щоб позначити не стільки єдиний філософський рух, скільки певні тенденції в континентальній філософії другої половини ХХ століття, хоча розумію, що цей термін максимально широкий, і згадані мною Дерріда, Бодріяр та Барт суттєво відрізняються один від одного як філософи. До Фуко, який критикує Дерріда і теж часто формально асоціюється з постмодерном, у мене, наприклад, немає жодних претензій: він прекрасний. Тому сприймайте все написане виключно як суб'єктивну думку 😀#філософія
Кінець теорій? Наука в епоху великих данихОстаннім часом (мабуть, це помітно з постів) багато читаю про філософію науки. Ось ще одна проблема з цієї галузі.Сучасна наука, опинившись у умовах безпрецедентного зростання обчислювальних потужностей і обсягу даних, стикається з новими епістемологічними викликами. Впродовж останніх років вчені та філософи науки задаються питанням: чи можемо ми говорити про "кінець теорії" як традиційного способу пояснення світу ([1], [2], [3])?Дослідники цієї проблеми відзначають, що з появою big data багато науковців почали покладатися на алгоритми, здатні виявляти кореляції у величезних масивах інформації. Такий підхід часто обходиться без початкової теоретичної гіпотези, що ставить під сумнів класичну наукову методологію.Ще однією з проблем у використанні великих даних є так званий ефект "чорної скриньки": довіряючи алгоритму, ми можемо бачити, які висновки він робить, але не розуміємо, як саме він до них прийшов. Цей феномен породжує як епістемологічні, так і етичні питання. Чи можемо ми довіряти науці, якщо вона стає незрозумілою для людського розуму? І що відбувається з нашою здатністю перевіряти результати, якщо вони базуються виключно на обчислювальних кореляціях?З іншого боку, ідеї про повну заміну теорії даними викликають обґрунтований скептицизм, адже дані не можуть існувати у відриві від теоретичного підходу. Теорія не лише перевіряє висновки, але й дозволяє виявляти приховані причинно-наслідкові зв’язки. Тому деякі автори пропонують об’єднання двох підходів: дані відкривають можливість формулювати нові питання, а теорія пояснює їхнє походження.Як підкреслюють автори подібних досліджень, без теорії сучасна наука ризикує перетворитися на інструмент, позбавлений рефлексивної основи. І хоча ідея "кінця теорії" виглядає спокусливою в умовах технологічного прогресу, відмова від теоретичної рефлексії загрожує не стільки еволюцією, скільки втратою класичної наукової раціональності.Як вважаєте, чи справді для сучасної науки характерна "смерть" теорії? Це загроза чи просто перехід на новий етап її існування?#філософія #філософіянауки
Метафізика інопланетних мовВ сучасному світі інопланетяни залишаються частиною наукової фантастики. Але навіть якщо їхнє існування ніколи не підтвердиться, сама ідея інопланетного життя кидає виклик земній філософії. Особливо це стосується нашого розуміння мови, адже вона визначає, як ми сприймаємо світ. Чи можуть існувати інші мови, що краще відображають реальність? Це питання досліджує філософ Матті Еклунд.Припустимо, пише Еклунд, ми вивчили всі людські мови до найменших деталей. Чи означає це, що ми повністю зрозуміли природу мови? Його відповідь: ні. Існують інші можливі мови, які можуть відрізнятися за форматом. Ми використовуємо звуки й письмо, але інші істоти можуть комунікувати через електричні імпульси чи запахи, як це роблять деякі земні тварини.Проте більш значущими є семантичні відмінності — різниця у значеннях. Наприклад, в оповіданні Борхеса «Тльон, Укбар, Орбіс Тертіус» описана мова без іменників, де все зводиться до дієслів та прикметників. Проте навіть така мова залишається у межах знайомих категорій. Чи можуть існувати радикально інші мови, що відображають світ по-іншому?Еклунд досліджує можливість таких мов, чиї символи мають зовсім інші значення, і це має певні філософські наслідки. Філософів завжди цікавило питання, чи відображає знайома нам мова структуру світу, чи вона є лише одним із можливих способів її опису. Наприклад, британський логік Вайтгед вважав, що процесуальна онтологія — де світ складається з процесів, а не об’єктів — відображає реальність точніше. Мова, подібна до тієї, що описана Борхесом, може краще відповідати такій онтології. А радикальніші мови, ймовірно, пропонують ще інші способи бачення світу. Чи, можливо, світ узагалі не має привілейованої структури, і різні мови описують його однаково добре.Ще одне питання, яке розглядає Еклунд, — спілкування з інопланетянами. Чи могли б ми зрозуміти їхню мову? Навіть якщо вона схожа на нашу за структурою, встановлення значень слів було б надзвичайно складним завданням. Але якщо їхня мова радикально відрізняється, проблема стає ще складнішою: як зрозуміти, чи мають вони іменники, дієслова або щось подібне? Скептики можуть стверджувати, що всі можливі мови семантично схожі. Але якщо розширити питання до будь-яких систем представлення інформації, які нові, «чужі» способи її передачи можуть існувати?#філософія #мова
TGLIST.COM.UA
