ОДНОГО РАЗУ НА ПОДОЛІ

Кухні немає. На підлозі мокрий прямокутник. Над ним висить вікно.

На екрані: «ЦЮ РОЗМОВУ ВЖЕ ОПЛАЧЕНО».

СИН. Мам, я з Театру драматургів чоловіка привів, він побуде мною, поки я вийду.

Мати пришиває ґудзик акторові до долоні. Син старшає на десять років. Вона перекушує нитку — біль залишається.

АКТОР. Про дитинство ми не договарювались. У мене всередині хтось малий вимагає, шоб ви за ним прийшли.

У вікно заглядає батько. Протирає скло рукавом. На сцені починається сніг.

МАТИ. Не показуй йому малого, він думає, шо ми ще не познакомились. Я маю до нього вийти, а ти опять у моєму пальті старієш.

СИН. Мам, я вже його пережив, а він усе молодий у вікні стоїть. Можна я скажу йому, шоб домой ішов?

На екрані — долоня актора. Під шкірою гаснуть вікна. Батько стукає у скло; актор здригається.

БАТЬКО. Ви малого заберіть, він мене таким ще не бачив.

Син підходить. Тепер він старший за батька. Крізь скло поправляє йому комір.

СИН. Пап, я там буду кричать, шо не хочу тебе бачить. Ти все равно зайди

Світло в залі. Мати сидить серед глядачів, у пальті. Син тримає актора за руку й молодшає; їхні з’єднані руки підіймаються над його головою.

СИН. Мам, а ти скоро?

Вона відкриває рот. Чути Дніпро.

Батько дихає на скло. З’являється прозоре коло. Син стає навшпиньки, щоб його лице ще трохи в ньому помістилося.

ХЕМІНГУЄЙЙ