Вистава «Троянські жінки» викликала у мені багато питань.     Ніби є концептуальний проект, який виправдовує будь-який крінж часом створення оригінальної вистави. Але у такому разі, ця вистава мала б бути якась не знаю, позачасова, а що ми бачимо на сцені – алюзію на маскувальні сітки, сцену із аватара і «Плине кача». Мене взагалі дуже дратує, коли вся вистава будується суто на примітивний методах виклику емоції: ми ну покричали, поридали, поплакали, послухали «Плине кача», знову покричали. Напевно вистава непогано виконує якусь просвітницьку функцію, думаю, що людей могло вразити, що всі говорять грецькою, чи що глядачі стоять натовпом, який адаптується під дію вистави, чи те, що глядачів закрили в кімнаті чи що жінки мусоляться в піску, чи на крайняк гола дівчина, щось точно могло. Але якось втомилася оцінювати вистави фразою «ну добре, що вона є у нас і такого нема».А, ще, дивно себе відчула, коли дівчина з команди створення вистави намагалася закликати людей до інтерактиву… такий собі дитсадковий утрєннік. По залу почали літати світлові промені, можна було підіймати ручки і тіпа їх торкатися. Ну тобто, цим займалися актори, хтось із глядачів підхоплював, хтось ні, але дівчина з команди, а зачєм…… Короче, відчуття змішані, спасибі, що робите.Процитую себе: «якщо мені хочеться героїчного епосу, я вмикаю Астерікс і Обелікс», там хоча б є доля юмору, повна відсутність пафосних облич і сльозу не давлять піснею «ПЛИНЕ БЛЯДЬ КАЧА».Маркіза Оксана де Сад