Історії українських козаків. | Запорожці й реєстрові козаки — це як дві рідні душі, що все життя свар...

Запорожці й реєстрові козаки — це як дві рідні душі, що все життя сваряться за спадщину, якої ніхто ніколи й не бачив. І хоч у обох одна мати — Україна, а у вусах та шаблях ніякої різниці не розгледиш, відносини між ними були складніші, ніж рецепт домашньої настоянки на хроні.Реєстрові козаки — це були такі собі «офіційні лицарі», котрі підписали контракт із польською владою, отримали печатку, пафосну назву «Військо Запорозьке реєстрове» і зарплату, щоправда, раз на півроку, а то й рідше, якщо король забував, що йому колись присягали. Жили вони переважно при містах, носили гарненькі кунтуші, сиділи на радах та чекали, поки їм видадуть жалування — словом, як чиновники з мушкетами.А запорожці дивилися на це все зі свого Дніпра і думали: ну от, знову хтось продав совість за миску пшона й теплу хату! Для вільної січової братії реєстрові були мало не як московський воєвода — люди, котрі вчора ще з тобою сало ділили, а сьогодні папери підмахують, кому січ палити, а кого за шаблю тягти на страту. Зрозуміло, що така любов могла бути хіба що односторонньою — з боку шаблі до потилиці.Але не будемо грішити на всіх реєстрових: були серед них і хлопці нормальні, з совістю й козацькою кров’ю. Просто запорожці не могли спокійно сприймати ідею, що козак може служити комусь за гроші, а не за честь. Для них це звучало, як пропозиція одружитися з москальською дівкою — наче й можна, але гидко.Якщо реєстрові чекали наказів згори, то запорожці самі собі давали накази, самі скасовували, самі їх порушували й самі ж себе за це пробачали. У реєстрових усе було офіційно: військова рада, списки, грамоти, печатки — скучно, як лекція з богослов’я. У запорожців — весело, галасливо й небезпечно, як вечір у шинку під час виборів кошового.Та найбільше січовиків дратувало не те, що реєстрові служили польському королю, а те, що ті вважали себе «обраними козаками», а всіх інших називали «своєвільними», мовляв, анархісти й безбожники. Запорожець міг змиритися з голодом, з татарським набігом і навіть з постом, але з таким ярликом миритися не збирався. Тому при зустрічі з реєстровими запорожці часто влаштовували гучний «диспут» — переважно шаблями й кулаками, без зайвих аргументів.А ще запорожці дуже підозріло ставилися до того, що реєстрові козаки носили гарні кунтуші та чисті чоботи. Це ж було майже пряме порушення бойового духу — бо козак без порваної сорочки й доброго синця на обличчі вважався або боягузом, або щойно вийшов з бані.Та попри ці баталії, доля завжди хитро зводила запорожців і реєстрових на одній стороні, коли вже зовсім припікало — коли татари брали ясир, або коли черговий король починав фантазувати про повне скасування козаччини. Тут уже обидві сторони брали шаблі, плювали на старі образи й разом йшли воювати за ту саму, вічно неспокійну, але рідну Україну.Отак і жили: разом сміялися, разом пили, разом билися — але в кого шабля коротша, того й правда довша. Бо козацька дружба — це і про довіру, і про те, хто вчасно підставить спину, коли над головою вже свистить куля.Поділися постом та не забуть про👍