Весь час подумки повертаюся до однієї з робіт про початок російської війни в Україні — "Синдром Гамлета". Окрім всього іншого, мене вразило як вільно, виразно звучать голоси героїв на сцені, під час зафільмованих репетицій. Адже в таких людей, як актори, кінематографісти, волонтери, активісти за плечами постійна боротьба, протести, якісь глибокі переживання. Це впливає й на емоційний стан, на те, як ми висловлюємося й говоримо.

Мене це цікавило на різних рівнях, аж до перформансу. Якось під час оцінювання заявок мені весь час звучала джазова пісня Ніно Катамадзе Turfa у моєму потужному, уявному звісно ж, виконанні. І так сталося, що одного разу я прочитала 10 слабких заявок і одну сильну. Я ще не читала всі інші, тому в цей момент охопив повний відчай. Здавалося, що це край, що кіна не буде. В такому емоційному потрясінні я заспівала, хоча мені це не притаманно. Зовсім не так, як уявляла це виконання, але в якийсь камерний і не затиснутий психологічно варіант Turfa це склалося. А в наступних “десятках заявок” на день були все сильніші й сильніші проєкти. За місяць я повторила свій експеримент в безлюдному маргінальному підземному переході, й пісня звучала вже набагато впевненіше... Дуже сподіваюся, що крім мене, там дійсно більше нікого не було.

😸

Тут, під час дискусії про документування війни, кінорежисерка Ельвіра Невєра каже, що під час зйомок "Синдрому Гамлета" їй ішлося про емоційну правду. “Свій перший фільм я знімала в Україні в 2021–22 роках. Я хотіла звернути увагу глядачів на війну, що тривали на Донеччині з 2014 року. Мене цікавили долі молодого українського покоління, сформованого Майданом. І мені було дуже важливо показати не так факти, як передусім емоційну правду, адже це правда, якою майже неможливо зманіпулювати”. Дуже цікава дискусія. А Ельвіра Невєра, до речі, яка продовжує чимало допомагати Україні зараз працює над фільмом про жінок у полоні.