Сьогодні був звичайний день.Таких — тисячі. І водночас — жодного однакового.Прийшла на роботу. Видала замовлення по постільній білизні . Кава, справи, звичний ритм. Десь між цим — доробляли воєнну допомогу. Все, як завжди.А потім прийшла Вона.Жіночка, яка довго дякувала нам за допомогу. Тримала в руках 2000 гривень — свій донат.І сказала тихо:— У мене загинув син… і племінник. Я залишилась сама.І в той момент день перестав бути звичайним.Бо за кожною гривнею — чиєсь зруйноване життя.Через деякий час подзвонили хлопці.Ті самі, яким ми готували розкладки для бліндажів.Ми не встигли їх відправити…Сьогодні вони сказали:— Вже не потрібно. У нас багато “двохсотих”… Нема кому на них відпочивати.І ти стоїш з тими розкладками… і не знаєш, що робити , опускаються руки. І думки постійно навіюють про те що війна триває…А ще за годину зайшли військові, (нічого не звичного вони завжди до нас прибігають по допомогу). Попросили балаклави.Дали. Скільки було.Один попросив дві:— Хочу сину відправити. Він на Харківському напрямку.Я кажу:— Та ж двох з однієї хати не беруть…А він дивиться і відповідає:— Я не можу бути вдома, коли мій син воює. Я маю бути біля нього.Якось так пройшов день…..Без гучних новин. Без сирен. Тихо. Спокійно.Тільки всередині — не тихо…..Четвертий рік війни.Скоро Паска. Але вже немає того відчуття свята.Бо замість великих родин за столом — поодинокі люди.Бо хтось більше ніколи не повернеться.Бо хтось досі там.Війна не закінчилась.Вона просто стала буденністю.І якщо ви сьогодні жили “звичайний день” —згадайте, якою ціною у нас є ця звичайність.Пам’ятайте. Допомагайте. Не звикайте.Дужу просимо підтримати збір на авто : https://send.monobank.ua/jar/6pJNRtT5odАбо хоча б поділіться інформацією про збір 🙏 https://www.facebook.com/share/v/17nvCKeTob/?mibextid=wwXIfr