Fuente
Українська добровольча армія | Мені хочеться, аби потім не було соромно.”Оленка “Киця” Будз долучилас...
8 450 Vistas/Alcance
2025-07-25 15:22
Mensaje №16513
🫡”Мені хочеться, аби потім не було соромно.”Оленка “Киця” Будз долучилася до батальйону «Госпітальєри» у 2024 році. Вона встигла попрацювати на всіх ланках евакуації (кейсевак, медевак, стабпункт, “Австрійка”). Була на Запорізькому, Харківському, Донецькому напрямках.«Після CLS у “Госпітальєрів” я була дуже заряджена. Буквально на наступний день після курсів я вже була на роботі, і в цей час прилетіло в Охматдит. Я була далеко від місця, але відчуття безпорадності мене з’їдало. У той день я вирішила, що пройду СМС-курс і долучусь до батальйону».До «Госпітальєрів» Киця займала посаду Head of SMM на кіностудії.Разом з командою готувала великі рекламні кампанії і просувала такі стрічки, як «Мавка», «Довбуш» та інші. Після долучення до батальйону полишила цю роботу й стала займатися фотографією, що здавна була її хобі.«На ротаціях я фотографую людей — екіпажі, військових, поранених, лікарів та працівників госпіталів — і через ці фотографії розповідаю історії. В першу чергу я, звісно, приїжджаю як парамедик. Бувають ситуації, коли я бачу чудовий кадр і думаю, було б добре мати камеру, але я парамедик і моя мета тут інша. Коли вже люди мені довіряють, є контакт, я можу поділитися тим, що я фотографка і зробити знімки».Олена родом з Києва, але більшість вільного часу проводила в області у прабабусі й прадідуся. Розповідає, що була «пацанкою».«Нещодавно пригадувала, як ми з хлопцями любили грати, по-дитячому, у «війну». Обирали територію, розподілялись по периметру і занурювались у цю історію. Ми виросли, а гра не змінилась, змінились лише правила. Дехто з тодішніх друзів долучились до війська. Я ними дуже пишаюся».Мотивацію і силу продовжувати шлях Олена знаходить у можливості бути корисною.Навіть просто дати зателефонувати рідним, розказати, що трапилось, зробити перев’язку, дати відпочити лікарям, які працюють 24/7, для неї цінні.«Зараз я знаходжуся на ротації й зранку нас розбудив гучний стукіт у двері. «Дівчата, ми привезли 200, куди їх?». Це не те, що хочеться чути. Ще деякий час я не спала, думаючи, як можна бути ще ефективнішою, ще більш корисною».