весни стікають по склу незабудковоцвітно.
мертво лежать по кутках перетинчастокрилі.
у розчепірених іклах потрощених вікон
бачу своє відображення: я постаріла. 

дім видихає золу і пливе проти вітру.
лиш конверсійні сліди майоріють маркітно,
наздоганяючи спогади: як це – горіти, 
бути дурними і майже дорослими дітьми?

тут, між засохлих алое, цвіло непомітно
наше наївно-інтимне / віктимне паяцтво,
тануло потайки разом зі снігом у квітні
терпкістю подихів, ніжною хтивістю пальців.

поки крізь пилявий килим не слухали стіни
сповіді / стогони / п’яні «люблю» / перепалки,
плюшеві свідки мовчали про нашу постій/льність
і тамували жахи, що мені перепали.

довго горіли синці, позамазані масно –
доки обом не набридло душевно хворіти.  
записи юності – чорні сітківки-пластмаски –
повипадали з очниць, закотились за плінтус.

є серед них і мої – з чотирма дірочками. 
в череп, як чіпи, з дитинства охайно зашиті.
вирвані з нервами. сенсу немає шукати.
морок навчив мене заново бачити / жити. 

тільки частина мене проросла у підлогу.
я маю звичку вертатися і уявляти,
як ти сочишся крізь час гутаперчевим богом.  
як я кохаю тебе в цій пекельній кімнаті. 

як із маленького принца стають арлекіном?
як із насіння троянди росте доппельгангер?
інша моя половина давно сполотніла
в жерлі чистилища, лезо лишивши на згадку.  

***

весни стікають по склу незабудковоцвітно.
дерму зрізаю ножем, як мозаїку майя. 
знов дев’ятнадцять. і душі потрощених вікон
сонно шепочуть: 
«цього не було. 
і немає».

29.04.2026

@alefandco

#алеф